Читати книгу - "Кров Дракона. Хто із нас жертва?"

Усі як один подивилися на захеканого коротуна, який весь спітнілий мчав до них, наче породистий кінь.

— Що сталося? — запитав суворо Грівар. — Кажи, пся матір!

— Мужики… — Кагдір мямлив, важко дихав, але навіть за декілька метрів від гнома чувся шлейф перегару. — Там…цей…коротше…

— Ти знову пив?! — зрозумів Грівар, покраснівши від злості, наче буряк. — Коли встиг, гівнюк?

— Та де там! Новини приніс!

— Кажи вже, не то залишимо без горілки! — поквапив його Гібді.

— Загалом, бачив я табір принца, тут, неподалік. Думаю, підійду ближче, може, спитаю щось, аж тут до мене підбіг якийсь мурмило й сказав, що якщо усі мисливці не з'являться в принца через півгодини, то участі вони в змаганні не візьмуть!

Усі затихли. У казанку булькотів суп, цокотіли зуби Гібді, але ніхто не видав ані звуку. На другому кінці галявини, з боку іншого таборця, почалося оживлення. Дехто, осідлавши коней, уже помчав до табору принца, а інші швидко збирали речі, активно перемовляючись.

— Ану, рви його роти, бігом! — заверещав Грівар і всі прийнялися швидко пакувати речі.

Гноми заметушилися, почулася відбірна лайка, супроводжувана стусанами Грівара, який контролював процес. Попри свій малий зріст, літали коротуни взад-вперед, наче рій бджіл. Лише Фалмін здавався спокійним і справді, не поспішав. Обережно вмостив арбалет на спині Гора, потім скрутив своє покривало й запхав в сумку. Можна сказати, був готовий вирушати.

Гномів аж ніяк не можна було назвати спокійними. Грівар і Гібді, один поперед одного кричали, вигукували накази. Метушня здійнялася дійсно страшезна.

— Дідько, де мій чекан [3]? — крикнув Гібді. — Хтось бачив мій чекан?

— А мій ремінь? — вирячив очі Іллі. — Мені його дружина подарувала!

— А мою люльку? — крекнув Бортуг, але за мить згадав, що в нього не було люльки.

Фалмін ще трішки подивився на цей гамір, але врешті вирішив пожаліти власні нерви, мовчки скочив у сідло, взяв у руки віжки й направив Гора в бік Чорних гір. Гноми здивовано поглянули йому в спину.

— Ей, вояче! — окликав його Гібді. Фалмін зупинив коня, але голови не повернув. — А як же ми?

— Поки ви тут будете сваритися та кричати, наче баби на базарі, усі наші конкуренти уже запишуться на турнір, а ми пролетимо. Тому, бодай хтось із нашої компанії повинен взяти участь.

— А як же ми?! — знову запитав Гібді.

— А що ви? Якби хотіли, одразу б зібралися. Твій чекан, Гібді, лежить під покривалом, а твій ремінь, Іллі, у тебе на штанях. Тому, як таких проблем немає, варто лише включити голову.

Гноми дурнувато перезирнулися. Гібді сплюнув, вирячивши очі.

— Якби мені хто раніше сказав, що людина буде кмітливіша за гнома, я б тому хаму наплював в морду. Але ти, Фалміне, маєш у мене імунітет. Та і хамом я тебе не вважаю.

Чаклун, впершись в луку сідла руками, вперше за довгий час усміхнувся.

Пустився лапатий сніг, а температура опустилася нижче нуля. Усі почали мерзнути, тому прискорили свій рух. Як виявилось, поспішали вони даремно. Принц відпочивав і навіть не потішив учасників своїм видом. Замість нього вийшов низький чоловік у синій мантії, що падала до самого долу. У руках тримав металевий посох із кулею на кінці. Чародій.

— Вельмишановне панство, — казав він із неприкритою пихатістю, — кожен одягніть на шию медальйони, що лежать у цій скрині, — чародій вказав лівицею на обковану металом скриню, що стояла поруч із шатром принца.

— А нахрін воно нам? — запитав Грівар, вперши руки в боки.

— Задля того, аби ми могли бачити, як ви боритесь із почварою, — пояснив спокійно маг, при цьому неприязно посміхнувшись.

Усі учасники знизили плечима, одягнули на шию маленький медальйончик із синього мінералу. Чародій посміхнувся. На цей раз привітно.

— Ну що ж, шановні воїни, а тепер розпочинається ваша маленька пригода, — чародій покликав до себе юного хлопчину. Почервонілий з обличчя юнак мав такий вигляд, наче тільки що викупався в сажі, а одяг дістався йому ще від прадіда. — Юний Колпик покаже вам дорогу до монастиря, в якому засіла ваша ціль.

— Монастиря? — одразу почулося із юрби.

— Саме так. Річ у тім, що неподалік є монастир святого Орогіра [4], який колись побудували давні люди, але нещодавно там завівся дракон. Питання є? Чудово, немає. Ну що ж, а тепер, коли усе ясно, можете вирушати. Нехай прибуде з вами благословення богів.

Більше ніхто й ні про що не міг запитати в чародія, той спокійно розвернувся та зайшов до шатра, на вході до якого стояло двоє гвардійців в міцних емальованих обладунках та із алебардами