Читати книгу - "Цукровик"

/.../

Місто/-а/ ж, до прикладу, Леся Белея саме таке /-і/— йдеться про так і не прочитану критикою його книгу Дзеркальний куб — і мова йде зовсім не лише про проґрамний для книжки цикл Ужгоро(а) дість /там це лише найнаочніше/, а про всю книжку загалом — це місто бруківки, маленьке Австро-Угорське містечко, котре найпізніше увійшло в Радянську імперію і зазнало найменшого в порівнянні з іншими містами України її впливу.

— пише Лесь Белей, і стає зрозуміло, що /о/ він побачив в Києві, котрий він, до речі, вперто пише з маленької літери, те, до чого його око було призвичаєне — і, що, слід визнати, справді визначає його обличчя всупереч радянському проєктові; і /Ь/ йому все одно некомфортно.

Як виглядає, Лесь Белей просто ідеально підібрав назву для своєї книжки — Дзеркальний куб — йдеться про сконденсований в куб досвід культури як опозиції природі; як про це написав у враженні на четвертій сторінці обкладинки Богдан Задура: «спроба упакувати у вірш увесь людський досвід». Проте — що б там не писав Лесь Белей — цей куб дзеркальний не ззовні, а всередині: в нього легко потрапити, проте з нього неможливо вийти — і деальна пастка для світла, про котру мріяли альхеміки.

Так само і Дебора Фоґель у Фігурах днів зачудована грою світла на вітражах Міста — посеред неонових реклам та віддзеркалень бляхи; не дарма ж її друга книжка називається Манекени — хибні люди, подоби[1]. Зачарованість Дебори цією грою, цією прекрасною, але хибою, призвела до того, що Місто у неї теж виявилось калейдоскопом-пасткою для світла — вийти вона не змогла, закінчивши своє життя в ґетто.

Підсумовуючи: місто/-а/ Дебори Фоґель і Леся Белея — це все ще точка входу, саме тому вони належить традиції Блейка-Бодлера-Блока, що їй опонує Мимрук.

у.

Місто як точка виходу зовсім не означає безпечності льокації, як в принципі не може бути безпечною будь-яка точка виходу: космодром, аеродром, вокзал, etc.

В Аттили Могильного ще зовсім не так — його міський оптимізм все ще не передбачає /потреби/ виходу.

Численні ж його історико-міфолоґічні марення про слов'янські, варязькі, гунські полчища чи ще якісь екзо-тизми лише маскують непотрібність виходу із площини міста — йому в ньому цілком комфортно — і куди б він не рушив, він все рівно залишається в одному і тому самому відомому місті — а вийти можна ж лише у невідоме. Могильний занадто любив місто, занадто любив в поезії відоме — так, як не можна любити — як і Дебора Фоґель занадто любила гру світла. І, зрештою, місто йому жорстоко помстилося, як і їй, за цю занадто пристрастну, занадто віддану любов до цієї площинності, а значить за зневагу до вертикальності. Мимрук же значно відданіший вертикальності, тож, сподіваюся, місто буде до нього милостивим, так як милостивим був до нього я, зберігши в його віршах таке миле його серцю і таке сентиментальне г замість ґ в словах, що в латинських відповідниках містять д чи дЬ.