Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мілтон Фрідман зазначав, що те саме відбувалося в більших масштабах у 1930-х роках. Після приходу Гітлера до влади в 1933 році велика кількість професіоналів виїхала з Німеччини й Австрії до Сполучених Штатів. У відповідь на це в багатьох професіях були зведені бар’єри на кшталт вимоги «хорошого громадянина» й мовних екзаменів, що начебто мало стосувалися якості послуг. Фрідман вказував, що кількість терапевтів з іноземною підготовкою, які отримали ліцензії на практику в Сполучених Штатах протягом п’яти років після 1933 року, була такою ж, як і за п’ять років до того, що було б дуже малоймовірно, якби ліцензування здійснювалося лише для відсіювання некомпетентних лікарів, але вельми ймовірно, якщо ліцензування використовувалося для зменшення кількості іноземних лікарів, допущених до професійної діяльності.
За глобальними стандартами, Сполучені Штати мають відносно слабко регульовану економіку (хоча спробуйте висловити це на зборах Торговельної палати). Дійсно, негативом у країнах, що розвиваються, є те, що уряди неспроможні виконувати свої основні завдання, як-от встановлення прав власності й дотримання законів, водночас накопичуючи гори регуляторних правил, які важко виконувати. За теорією, такий тип регулювання може захистити споживачів від шахрайства, поліпшити громадське здоров’я чи захистити довкілля. З іншого боку, економісти запитували, чи такий тип регулювання не є значно меншою мірою «рукою допомоги» суспільству, і більшою мірою — «грабіжницькою рукою» для корумпованих бюрократів, чиї можливості отримання хабарів зростають паралельно до кількості урядових дозволів і ліцензій, необхідних для будь-якого підприємництва.
Група економістів досліджувала «руку допомоги» проти «грабіжницької руки», розглядаючи процедури, витрати й очікувані затримки, пов’язані з заснуванням нового бізнесу в сімдесяти п’яти різних країнах[98]. Діапазон виявився неочікувано широким. Реєстрація й ліцензування бізнесу в Канаді потребує здійснення лише двох процедур порівняно з двадцятьма в Болівії. Час, потрібний для відкриття нового бізнесу, також варіювався від двох днів, знову ж у Канаді, до шести місяців у Мозамбіку. Вартість проходження крізь ці різноманітні урядові перепони коливається від 0,4 % ВВП на душу населення в Новій Зеландії до 260 % ВВП на душу населення у Болівії. Дослідження виявили, що в бідних країнах на кшталт В’єтнаму, Мозамбіку, Єгипту й Болівії підприємець мусить віддати суму, еквівалентну одній-двом річним зарплатам (не враховуючи хабарів і витрат свого часу), просто для ліцензування нового бізнесу.
Тож чи є споживачі безпечнішими й здоровішими у країнах на зразок Мозамбіку порівняно з Канадою й Новою Зеландією? Ні. Автори виявили, що відповідність міжнародним стандартам якості нижча у країнах з жорсткішим регулюванням. Та й домогтися зниження забруднення довкілля чи підвищення стандартів охорони здоров’я бюрократія таких урядів неспроможна. Водночас надмірне регулювання заганяє підприємців до тіньової економіки, де взагалі немає ніякого регулювання. Найважче відкрити свій бізнес у тих країнах, де корупція найвища, а отже, надмірне регулювання є потенційним джерелом доходів бюрократів, які його здійснюють.
Індія має понад мільярд населення, і значна частина її громадян — неймовірно бідна. Освіта явно відіграла свою роль у просуванні національної економіки вперед і виведенні мільйонів людей із зони бідності. Зокрема, вища освіта допомогла створенню й поширенню сектора сучасних технологій, однак нещодавно виявлений дефіцит кваліфікованих робітників негативно позначився на розвитку економіки. Тож немає економічної загадки в тому, що фармацевтичний коледж у Мумбаї намагається використати порожні приміщення у своєму восьмиповерховому будинку, щоб подвоїти кількість студентів.
Проблема в тому, що ця дія зробила з адміністраторів коледжу злочинців. Дійсно, уряд Індії накладає прямі регуляторні правила на свої технічні коледжі, щоб захиститися від чогось настільки безрозсудного й потенційно небезпечного, як використання вільної площі для навчання студентів. Зокрема, закон встановлює, що технічний коледж повинен забезпечувати 168 кв. футів[99] площі на кожного студента (щоб мати адекватний простір для навчання). Ця формула забороняє директорові Фармацевтичного коледжу К. М. Кунднані навчати більше, ніж 300 студентів, незважаючи на те, що лекційні зали на верхньому поверсі будинку замкнені, бо нема необхідності їх використовувати.
Як пише Wall Street Journal, «Ці правила також встановлюють точні розміри бібліотек та адміністративних кабінетів, співвідношення між професорами, викладачами й асистентами, квоти на набір студентів і кількість комп’ютерних терміналів, книжок і журналів, що мають бути у навчальному закладі»[100].
На щастя, уряди іноді відкликають регуляторні правила такого типу. У листопаді 2008 року Європейський Союз сказав своє слово для легалізації… «неправильних» фруктів та овочів. До того супермаркетам по всій Європі було заборонено продавати «занадто криві, бугристі чи потворної форми» продукти. Це був акт політичної сміливості з боку керівництва Європейського Союзу, враховуючи той факт, що представники шістнадцяти держав-членів із двадцяти семи намагалися блокувати дерегуляцію, коли її розглядав Комітет сільського господарства ЄС[101].
Хотілося б, щоб такі дурниці більше не робилися.
Давайте на хвильку відійдемо від нашої цинічної моделі й повернемося до ідеї, що уряд має здатність робити багато різного. Навіть тоді, коли уряд робить те, що теоретично начебто має робити, урядові витрати повинні фінансуватися шляхом збирання податків, а податки накладають тягар на економіку. Цей «фіскальний волок», як назвав його Бертон Малкіл, пов’язаний із двома моментами. По-перше, податки забирають гроші з нашої кишені, що неминуче знижує нашу купівельну спроможність і, відповідно, нашу вигоду. Дійсно, уряд може створити робочі місця, витрачаючи мільярди доларів на реактивні винищувачі, однак ми платимо за ці винищувачі грішми з наших кишень, а це означає, що ми купуємо менше телевізорів, даємо менше благодійних внесків, рідше йдемо у відпустку. Таким чином, уряд не обов’язково створює робочі місця — він може просто пересувати їх туди-сюди чи взагалі зменшувати їхню кількість. Такий вплив оподаткування менш очевидний, ніж новий оборонний завод, на якому щасливі робітники випускають сяючі літаки. (Коли далі ми звернемося до макроекономіки, то розглянемо твердження Кейнса, що уряд може стимулювати економічний розвиток, підігріваючи економіку під час економічного спаду.)
По-друге, що є більш чутливим, оподаткування змушує індивідів змінювати свою поведінку таким чином, що це погіршує економіку, не обов’язково приносячи доходи уряду. Подумайте про податок на доходи, який може досягати 50 центів на кожний долар, зароблений на момент збирання всіх відповідних податків штату і федеральних податків. Деякі індивіди, які хотіли би працювати, якщо приноситимуть додому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гола економіка. Викриття нудної науки», після закриття браузера.