Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

Ближче до діла — що я міг зробити в тій ситуації? Я не бачив жодного способу знайти Кайла до того, як буде занадто пізно. І хоча я без сумніву був певен, що не говорив цього уголос, все ж Дебора відреагувала так, наче я все їй виклав.

Вона вдарила рукою по столу.

— Ми повинні знайти його, перш ніж він почне обробляти Кайла. Перш ніж він ПОЧНЕ, Декстер. Тому що... Я що, маю сподіватися на те, що Кайл втратить руку, коли ми до нього доберемося? Або ногу? Щоби не сталося, Кайл... — Дебора відвернулася, не закінчивши фрази, і втупилася в пітьму за французькими дверима, розташованими поруч зі столом.

Вона, звісно ж, була права. Було дуже мало шансів, що ми повернемо Кайла в цілісності. Ба навіть із усією удачею світу, мій блискучий інтелект не зміг би привести нас до Кайла ще до початку процедури. Та й потім... як довго він зуміє протриматися? Припустимо, у нього була деяка підготовка для подібних випадків, та й він знав, що його може спіткати, тому...

Секундочку. Я закрив очі, щоб гарненько подумати. Доктору Данко напевно відомо, що Кайл — професіонал. А як я вже говорив Деборі, мета доктора Данко полягала в тому, аби знищити жертву як особистість, перетворивши її в кричущий шматок м'яса. Отже..

Я відкрив очі.

— Деб, — сказав я. Вона поглянула на мене. — я перебуваю в рідкісному положенні, коли можу надати деяку надію.

— Викладай же!

— Це лише здогадка, але я думаю доктор Божевільний, скоріш за все, притримає Кайла на деякий час, не працюючи над ним.

Деб насупилась.

— Чого б це він став чекати?

— Щоб розтягнути все це, щоб розм'якшити Кайла. Кайл знає, що його очікує. Він готовий до цього. Ось і уяви, що він лежить у темряві пов'язаний, і його фантазія починає працювати. Крім того, — ця думка тільки що прийшла мені в голову, - до нього доктору треба обробити іншу жертву. Хлопця, який зник. Пов'язаний Кайл все чує: звук пилки і скальпеля, стогони і шепіт. Він навіть відчуває запахи, знаючи, що станеться, але не відає коли. Він стане напівбожевільним ще до того, як втратить перший ніготь на нозі.

— Ісусе, — прошепотіла Дебора. — і ти називаєш це надією?

— Звичайно. Адже ми отримуємо додатковий час на пошуки.

— Ісусе... — повторила вона.

— Але я можу і помилитися.

Вона знову подивилася в темряву за дверима.

— Будь ласка, не помиляйся, Дексе. Не цього разу.

Я похитав головою. Мені випала нудна робота, ніякого задоволення. Можна було почати з двох речей, але для цього слід було дочекатися ранку. Я озирнувся в пошуках годинника. Дисплей на відеомагнітофоні показував 12:00. 12:00. 12:00.

— У тебе є годинник? — запитав я.

Дебра насупилась.

— Для чого тобі знадобився годинник?

— Щоб дізнатися час. Думаю, для цього вони і треба.

— Яка до біса різниця, скільки зараз часу?! — вигукнула Деб.

— Дебора. В даний момент мало що відбувається. Нам треба повернутися до витоків і провести всю рутинну роботу, від якої відсторонив наш департамент Чатскі. На щастя, у тебе є значок, і ми можемо помахати їм, щоб відвідати деякі місця і задати деякі питання. Але нам доведеться чекати до ранку.

— Лайно! Ненавиджу чекати.

— Ну-ну, Деб, буде, буде.

Вона кисло на мене поглянула, але не заперечила.

Я теж не любив чекати, але останнім часом мені так багато довелося цим займатися, що очікування стало даватися мені легше. У будь-якому випадку ми почали чекати і подрімали на наших стільцях до сходу сонця. Після цього я, — оскільки за останній час дуже одомашнився, — зварив нам кави, по чашці за раз, оскільки кавоварка Дебори була пристроєм на одну порцію і призначалася тим людям, які не приймали гостей і взагалі не мали ніякого особистого життя. У холодильнику не виявилося нічого навіть віддалено схожого на їжу, якщо ви, звичайно, не були бродячим псом. Сумна ситуація: адже Декстер був здоровим хлопчиком із високим рівнем метаболізму, а думка про те, що цей день йому доведеться провести на голодний шлунок не звеселяла. Я знав: родина завжди на першому місці, — але хіба ж не опісля сніданку?

Ох, гаразд. Безстрашний Декстер ще раз принесе жертву. Справжнє благородство духу, однак подяки я не чекав; кожен робить те, що повинен робити.

Глава 15

Лікар Марк Шпільман був великим чоловіком і був схожим більше на відставного футбольного захисника, ніж на лікаря. Але саме він був черговим лікарем в той день, коли швидка допомога доставила в Меморіальний госпіталь імені Джексона все те, що залишилося від людини на столі, і це надходження не ощасливило нашого лікаря.

— Якщо мені коли-небудь доведеться ще раз побачити щось подібне, — сказав він нам. — то вийду на пенсію і займуся розведенням такс, — лікар похитав головою. — Вам відомо, що таке приймальний спокій швидкої допомоги в Джексоні. Це — одне з найбільш завантажених відділень. Всі найсхибленіші пацієнти надходять саме сюди, надходять прямо із цього схибленого міста. Але це... — Шпільман постукав кісточками пальців по столу світло-зеленої ординаторської, де ми з ним тоді перебували, і закінчив: — Щось зовсім інше.

— Які прогнози? — спитала Дебора, і лікар різко на неї подивився.

— Це жарт? Немає ніяких прогнозів, і не буде. Фізично від нього залишилося лише те, що здатне підтримувати життя.. якщо це можна назвати життям. Розумово? — він підняв руки долонями догори і безсило впустив їх на стіл. — Я не психіатр, але від нього практично нічого не залишилося, і просвітління чекати не доводиться. Залишається сподіватися, що під впливом наркотиків, якими ми його накачуємо, бідолаха помре перш, ніж дізнається, хто він. Що заради його ж блага має статися незабаром. У всякому разі, ми на це дуже сподіваємося, — лікар поглянув на свій годинник, дуже гарний дорогий «Ролекс», і додав: — Наша бесіда