Читати книгу - "Діти Праліса"

Праліс поплескав у долоні.

— Браво, браво! Справляє враження! Що ж, про мене, так можеш забирати собі цю дівчину. Мені такі не потрібні.

Андрій швидко зірвав з себе сорочку і простягнув її упирю, щоб той прикрився, бо знову став людиною.

— А ви, значить, діти Одіна? Мого меншенького брата? — звернувся демон до Нікеля з Мурком.

Ґном лише сердито засопів, а Мурко хотів був відповісти, та згадав, чого його вчив Никодим, і скрутив демонові зі своїх трьох пальчиків красномовну відповідь у вигляді невеличкої, але доволі мальовничої дулі.

— Дуже гарно, — скривився Праліс.

— Він навчив! — вказав малюк на Никодима.

Увесь цей час Вербичка не зводила очей з Пташки, а та лише скоса, але з цікавістю, поглядала на свою тітку.

— Радо поспілкувався б з вами ще, але маю справи! — пафосно вигукнув Праліс і моментально розчинився в повітрі.

Слідом зникли Марюка і обидва вітрогони.

Микита з Никодимом шубовснули в річку, а Жменька попрямував до лісу. Слідом рушив і Коник. І невідомо звідки пролунав голос Праліса.

— Люди! Забирайтеся звідси! Бо віднині смерть чатує вас на берегах цієї річки!

І все стихло. На березі лишилася одна Вербичка.

— Не наближайся до діброви, — нарешті звернулася вона до Пташки, і здалося, голос її затремтів, — загинеш…

Можливо, мавка хотіла сказати ще щось, та натомість лише кинула зверхній погляд на Пташку і зникла.

Наступного ранку мешканці Березової-Рудки почали готуватися до від’їзду з селища. Вони розуміли, як небезпечно тепер залишатися тут. Слова Праліса не були пустим застереженням. Здичавіла погань могла будь-якої хвилини напасти на них. А в селищі були діти. Та й битися з поганню (а вони могли це!) люди не хотіли, — хоча б тому, що ще вчора ділили з ними хліб-сіль…

Від однієї думки, що Повітрун тепер йому ворог, у Липня стискалося серце.

— Не розумію, як це сталося, — зітхав дід. — Хто ж міг розбудити Праліса?! І куди ж нам тепер?..

— Їдьте до Пирятина, — запропонував Андрій, — там же є ваші?

— Є то є, — з сумом відповів Липень, — але ж як важко лишати ці милі серцю місця!..

— Як я вас розумію, — з душею проговорила Гапка, що стояла поряд з козаком, — це дійсно дивовижне місце, але тепер надто небезпечне!

Пташка прощалася з Первосвітом.

— Ми маємо лишитися, — пояснювала вона хлопцеві, — тут наші друзі, і їм потрібна наша допомога.

— Розумію, — кивав хлопець, — я б теж зостався, але ж… — Первосвіт скоса глянув на свого діда.

Зібралися швидко і, навантажені усіляким добром, підводи рушили до Рудки. Попереду йшов Липень. Наблизившись до пристані, дід підняв руку і вигукнув якесь закляття. Пристань була зроблена у вигляді коробки, збитої з товстих дубових колод. І ось колоди розійшлися, відкривши підземний хід, в який і рушила ланка Липня.

Люди йшли, похмуро опустивши голови, важко зітхаючи і весь час озираючись.

Останнім зайшов Первосвіт. Він обернувся, помахав на прощання Андрію, Гапці, Мефодію, Пташці і Бороді рукою і зник у тунелі, а колоди самі собою стали на місце.

— Ходімо до мого верболозу, — запропонував Борода, — маємо вирішити, як нам бути далі.

Перепливши на інший берег Рудки, вже знайомою стежкою вони добралися до кругляка, в якому був верболіз Бороди.

Зайшовши досередини, Андрій відразу повів носом, як хорт, але коли погляд його зупинився на кальяні, він мимоволі розсміявся.

— То ось яка твоя «турецька люлька»! Тепер зрозуміло, звідки запах.

— Я багато подорожував, — пояснив Борода, — це привіз зі Стамбула. Допомагає розслаблятися.

— Курив і я таку цяцьку, — кивнув Андрій, — нічогенька!

Борода жестом запросив присісти на подушки.

— То як нам далі бути? — задумливо сказав лісовик, звертаючись радше до себе, ніж до інших. — Як відправити ту наволоч назад до кургану, або й у самісіньке пекло?

Андрій витяг шаблю.

— А ось як! Не він перший, не він останній!

Борода сумнівно посміхнувся.

— Це тобі, козаче, не простий чорт… А на шаблі твоїй і срібла немає, не візьме! — відмахнувся Борода.

— Ще й як візьме, — заперечив упир і коротко переповів історію шаблі.

Борода одразу пройнявся повагою до зброї козака.