Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

Вечорами шила сорочечки.

— Знаєш, — казала, застигаючи на мить без руху, фіксуючи погляд у якійсь одній далекій точці, — люди такі слабкі, такі самотні. Мені жаль їх, коли сидять переді мною, вдивляючись у моє лице. Наче самі вони пусті, наче їм треба на щось надивитися, чимось наповнитися. Часом я гадаю, що заздрять мені. Я принаймні якась. А вони — такі собі, без будь-чого виняткового, без властивостей.

Він скривився, коли вона говорила це.

Народила вона вночі, без клопотів, потихеньку, як тварина. Повитуха прийшла лише для того, щоби відрізати пуповину. Він дав їй згорток банкнотів, щоби ні про що не розповідала завчасно. Одразу позапалював усі лампи, аби мати змогу придивитися докладніше. Серце в нього калатало. Дитина була страшна, ще гірша за матір. Він вимушений був заплющити очі, бо шлунок став йому в горлі. Лише потім, якийсь час згодом упевнився, що — як вона й казала — те новонароджене є дівчинкою.

Отож, так: пішов він у темне місто, був це Відень, може, Берлін. Сипав дрібний, мокрий сніг. Його черевики жалісно стукали по бруківці. Знову він був роздвоєний — тішився і впадав у розпач.

Він пив і залишався тверезим. Марив і боявся. Коли повернувся через декілька днів, мав уже готові задуми щодо маршруту і промоції. Написав листа професорові. Замовив візит фотографа, який тремтячими руками щомиті блискав магнезією і увічнював у сліпучому світлі огидну потворність обох істот.

Нехай лиш скінчиться зима, нехай заквітнуть форцизії, нехай просохнуть вулиці великих міст. Петербург, Бухарест, Прага, Варшава і далі, далі, аж нарешті Нью-Йорк і Буенос-Айрес… Нехай-но тільки небо напнеться над землею, як велике блакитне вітрило. Весь світ захоплюватиметься потворністю його дружини й доньки, впаде перед ними на коліна.

Приблизно у той час він уперше поцілував її обличчя. Не в губи, ні, ні, а в чоло. Вона подивилася на нього просвітленим поглядом, іншим, майже людським. Це тоді зродилося в його голові питання, якого він не міг їй поставити. «Хто ти?» «Хто ти, хто ти?» — повторював він і навіть не помітив, коли почав подумки ставити його іншим і навіть самому собі, перед дзеркалом, коли голився. Було це так, ніби він відкрив якусь таємницю — що усі переодягнені. Що оті людські обличчя — то маски, немов усе життя проходить на великому венеційському балі. Часом сп'яну фантазував — бо тверезий не допускав до себе таких дурниць, — що знімає ті маски, а вони з легеньким тріском приклеєного паперу відкривають — що? Не знав. Його це мучило так сильно, що не міг витримати в домі з нею і з дитиною. Боявся, що міг би піддатися дивній спокусі й почав би якогось дня здирати з її обличчя ту потворність. Шукав би пальцями схованих країв, швів, місця склейки. Порпався би в її волоссі. Тихенько виходив, щоби випити, і тоді обдумував наступний маршрут, уже проектував афіші, складав телеграми.

Але ранньою весною прийшла ота страшна епідемія іспанки, і обидві вони захворіли. Лежали обіч себе розпашілі, важко дихаючи. Час від часу в якомусь панічному відрусі вона пригортала дитину до себе. В гарячці пробувала годувати її, не розуміючи, що дитина не має сил смоктати. Що вмирає. А коли нарешті померла, він делікатно забрав її і поклав на край ліжка. Закурив сиґару.

Тієї ночі Найпотворніша ненадовго опритомніла, але лиш для того, щоби зайтися розпачливим скавулінням. Він не міг цього витримати — то був голос ночі, пітьми, чорної густини. Він затикав вуха, аж урешті схопив капелюха і вибіг з дому, але далеко не пішов. До ранку ходив під вікнами власної квартири і в цей спосіб допомагав померти і їй. Це сталося швидше, ніж він міг сподіватися.

Він закрився у їхній спальні й дивився на обидва тіла, якісь раптом важкі, якісь незграбні, несподівано матеріальні. Зі здивуванням помітив, як сильно вони прогинають матрац. Він зовсім не знав, що йому тепер робити, тому лиш повідомив професора і, попиваючи просто з пляшки, був свідком того, як морок розмиває контури обох нерухомих предметів на ліжку.

— Порятуйте їх, пане, — благально белькотів, коли професор приїхав і робив фаховий огляд трупів.

— Ви що, збожеволіли? Вони ж мертві, — відповів той з роздратуванням.

Потім професор підсунув йому якийсь папір, а він підписав його правою рукою, лівою ж узяв гроші.

Ще перед тим, як того самого дня зник десь у портах, він допоміг професорові перевезти тіла дрожками до університетської клініки. Там через якийсь час із них потайки зробили опудала.

Довго, майже двадцять років, стояли вони в холодних підвалах будинку, аж прийшли кращі часи, і їх додали до великої колекції — єврейських і слов'янських черепів, двоголових немовлят, зрослих особин усіляких мастей. Зараз їх можна побачити в запасниках Patologisches Museum — мати й донька, застиглі, у сповненій гідности позі, скляноокі, як невдалий початок нового ґатунку.

Найкращі думки приходили до неї завжди вночі, наче вночі вона була зовсім іншою людиною, ніж удень. Це банально, сказав би він. Змінив би тему або почав би речення від я. Якщо йдеться про мене, сказав би, то мені найкраще думається вдень, уранці, одразу після першої кави, у першій половині дня.

Коли випадком (Боже мій, що ж таке випадок?) прочитала в газеті, що він вибирається до Пруссії, до Алленштайна, що буде так близько, вона не могла заснути. Усе повернулося. Або зовсім не повернулося, бо завжди було, ніколи не зникало. Вона лежала горілиць і обдумувала всі можливі випадки, в які могло би