Читати книгу - "Коли приходить темрява"

За півгодини лекція закінчилася. Відповівши на останні запитання, професор вийшов з аудиторії. Ліза теж поспішила. На неї вже давно чекав коханий.

— Привіт! — Назар стояв біля виходу з аудиторії.

— Привіт! — Ліза всміхнулась і поцілувала свого хлопця.

— Як лекція?

— Дуже цікава. — Ліза на ходу складала речі в сумку. — А ти сьогодні не захотів приєднатися?

— Та не те щоб не захотів, просто пізно звільнився, уже не встигав.

— Ну, можна було послухати принаймні половину.

— Та я й на половину не дуже-то встигав.

— Не встигав? А мені здалося, що ти сьогодні, навпаки, рано.

— Та де там! Думав, не виберуся. Від Каті нічого не чути? Не зідзвонювалися?

— Ще ні, планую зателефонувати ввечері. — Ліза ненадовго зупинилася біля величезного дзеркала на першому поверсі.

— А я пропоную піти погуляти ввечері, до темряви. До нас має приєднатися Стас.

— Ну, що йому з нами робити? Ми вже так давно не гуляли удвох.

— Лізо, мені здається чи ти його й справді не надто полюбляєш?

— Тобі не здається. — Вона дістала гребінець, щоб зачесатися.

— Узагалі-то він мені постійно допомагає. Згадай, хто врятував мене з останнім проектом.

— Я нічого не маю проти, він тобі допомагає, але мене не полишає думка, що він тобі дуже заздрить. А заздрощі, знаєш, не дуже гарна річ.

— Заздрить? Чому мені заздрити? Тому, що я вліз у придуркувату історію з двома маніяками? Чи тому, що мене хочуть убити? — Назар іронічно посміхнувся.

— Він почав тобі заздрити ще задовго до того. Не забувай: якби не ти, він би отримав ту роботу, у якій тобі так допомагає.

— Та він за цю роботу навіть гроші не хоче брати.

— Він поводиться дивно.

— Він просто засмучений тим, що безробітний.

— Назаре, послухай мене як психолога: я більш ніж упевнена, що Стас має на тебе зуба.

— Якби він мав на мене зуба, я б уже те помітив.

— Ну, ти ж сам якось казав, що він став грубим.

— А як би ти поводилася, якби все у твоєму житті йшло шкереберть?

— Ну, принаймні я б не звинувачувала в цьому інших.

— Лізонько, та не заздрить він мені. Не хвилюйся. А якщо й заздрить, то це білі заздрощі.

— Ага, білі! А зелені не хочеш? — Вони вийшли з університету. — У який бік підемо?

— Давай відразу на зупинку. Маю ще заїхати купити пару дисків… Зелені не хочу. Нормальний він хлопець.

— Ну, як знаєш.

— Ти краще розкажи, як минула ніч. Нічого не турбувало?

— Ні, а що мене мало турбувати? — Ліза спинилась і уважно глянула на Назара.

— Та я, власне, так запитую. Про всяк випадок.

— Точно?

— Точно-точно. Мушу ж знати, чи в тебе все гаразд. — Він обійняв її.

— Який ти в мене турботливий! — Ліза поцілувала його в губи.

— Так, я дуже турботливий. І, до речі, не забувай як слід зачиняти двері на ніч.

— Та я й так барикадуюсь так, що ну. Куди вже більше? — Ліза з Назаром уже стояли на зупинці. Довкола було досить багато людей: година пік. Вони відійшли подалі, аби їхню розмову не можна було почути. — Ти поговорив із Малашком?

— Ні, навіщо? — Назар ураз спохмурнів.

— Думаю, варто б вибачитися перед ним.

— За що? Я й досі не сумніваюся, що Заречнюк шантажував саме його.

— У тебе нема доказів. До того ж ти звинуватив його у вбивствах, а ми вже точно знаємо, хто їх скоїв.

— То й що? Зате я був правий стосовно шантажу. І якщо той його шантажував, значить, є за що, як ти вважаєш?

— Головне, щоб він тобі не помстився за те, що ти все знаєш.

Назар на хвильку замислився.

— Що?

— Мені сусідка казала, що бачила його сьогодні зовсім рано біля нашого будинку. Досить підозріло. Я б на твоєму місці, Назаре, вибачилася перед ним. Вдала б