Читати книгу - "Коли приходить темрява"

— Хочеш сказати, що тепер на мене полюють двоє: Криж та Малашко? — Назар укотре іронічно посміхнувся.

— Я хочу сказати, що тепер на тебе полюють троє: Малашко, Криж та його спільниця. І це не смішно.

— Дякую, що кажеш мені правду в очі.

— Це не правда, це таке собі попередження.

— Від твого попередження в мене мурахи по спині.

— На те воно й попередження. — Ліза з Назаром сіли в маршрутку.

Їм услід подивилася пара очей.

Ця погань має померти. Надто вже багато він знає… Надто вже часто плутається під ногами… Ніяк не вдавалося спіймати його. А шкода. Власне, тут зволікати не слід. Уже давно зі свого досвіду зрозумів, що не можна відкладати важливі справи на потім…

Ніколи не любив цей провулок. Навіть удень тут здавалося похмуро й майже порожньо. Сонце не хотіло пробиватися сюди, у таке Богом забуте місце. Зовсім недалеко відсіля знайшли труп Климовича. Не дивно, що саме тут.

Я провів Лізу додому, ми ще трохи поспілкувалися. З Катею так і не вдалося порозмовляти: вона не захотіла.

Відтак я мав іти на роботу. Та несподівано подзвонив Стас і попрохав про зустріч. Мовляв, щось важливе. Щоб не запізнитися, довелося скорочувати шлях. Цікаво, що там таке було, що не могло зачекати до вечора? Доводилось озиратися на кожному кроці.

Зараз я проходив повз покинутий старенький будиночок. Певно, ще початку двадцятого століття. Кажуть, колись у ньому жили якісь відомі багатії. За радянської влади вони змушені були втікати. Тривалий час їхній будинок слугував військовим приміщенням. Потім і ті його покинули. Зараз він повністю «зістарівся»: стіни обвалювалися, рами почорніли, майже всі вікна вибиті. Старі засохлі ліани винограду, що обплели стіни будинку, надавали йому моторошного вигляду.

Десь попереду, здалося, тріснула гілка. Я здригнувся. Він вийшов прямо на мене.

До Каті вона так і не додзвонилася. Точніше, сестра просто не хотіла брати слухавку. «Нічого, — заспокоювали батьки, — перебіситься». «Так, перебіситься», — думала Ліза. А проте це була її молодша сестра, і дівчина не могла не хвилюватися. «Що коїться з цим світом? — Ліза аж усміхнулася від того, наскільки банальним та риторичним було це запитання. — Люди просто не витримують напруження. Ще якихось років сто тому випадків божевілля траплялося набагато менше».

Вона згадала розповідь Назара про вбивство Климовича. Спочатку він не хотів розповідати подробиць, проте вирішив: вона має знати, що поліція вважає вбивцю несповна розуму. Звісно, що божевільний! Хто ж так розрубуватиме людину? Куди котиться цей світ?.. Власне, чому котиться? За Фройдом, у людині від природи закладено потяг до руйнування. З цим неможливо не погодитися. Але нашій свідомості дедалі важче контролювати оте невідоме несвідоме. Недарма Фройд назвав його «Воно». Середнього роду. Як якусь тварюку. Отже, у кожному з нас сидить звір. Звісно, більшість людей народжується добрими. Лише з часом наше «Воно» бере гору й багато хто з нас перетворюється на негативних персонажів у цьому світі. Необов’язково, звісно, убивць, але…

Згадати хоча б Голдінга та його «Володаря мух». Ось де показана справжня сутність людини! Подумати лишень, з якою жорстокістю діти вбивали одне одного! І вони абсолютно не були божевільними. Лише кілька з них виявилися насправді людьми. Решта ж…

Існує «Воно», яке від природи є добрим. І таке «Воно» ніколи не скоїть чогось страшного. Але є «Воно» зовсім інше. Діти жорстокі. Але суспільство допомагає їм перебороти їхнє «Воно». Точніше, не перебороти, а заховати десь глибоко всередині. І не факт, що «Воно» ніколи не вирветься назовні. «Воно» все-таки виривається. Не повністю, утім, завжди знаходить собі дорогу. Ми, наївні, думаємо, що сильніші…

Ті ж війни — прояв нашого «Воно». А крадіжки чи ж банальні заздрощі, та й усе, що звідси випливає. З роками більшість людей змінюється. І далеко не в найкращий бік. Людині дедалі важче боротися зі своїм «Воно». Виходить, з часом ми стаємо перевертнями.

Зовні начебто всі гарні, милі люди. Але ж ми ніколи не знаємо, хто поряд із нами. Та яке там «хто поряд із нами»?! Ми самі себе не знаємо! Ми ніколи не можемо передбачити, що вчинимо наступної миті. Звісно, зазвичай ми це знаємо, принаймні думаємо, що знаємо… Проте є ще точка біфуркації