Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Одне було певне. Треба дістатися нижньонебової клітки раніше за професора. Крий Боже, щоб Найвищий Академік довідався чи навіть запідозрив, що хлопець скрадався за ним назирці. Повернувшися спиною до замкненої камери, Квінт ізнову пустився коридором, поклавши якнайшвидше вернутися на місце.
Він долав поворот за поворотом, весь упрілий від зусиль та напруги. Серед скельного гуду йшов за чорними стрілочками крізь нескінченні тунелі, аж поки…
— О, темнолесник! — лайнувся хлопець, знову опинившись перед знайомими різьбленими дверима. — А це що за мана?
Десь, якимось дивом, він зійшов на манівець і повернувся туди, звідки вирушив. І ніхто тут не винен, крім нього самого, лайнувся подумки Квінт. Він так поринув у думки про те, що могло діятися там, за дверима, аж забував пильнувати дороги.
Квінт знову вирушив у путь. Цього разу треба дивитися обома. Найвищий Академік міг нагрянути будь-якої миті. Боронь Боже, заблукати вдруге.
Квінтове серце шалено закалатало, коли з’ясувалося, як він збився з дороги. Хлопець напевняка знав, що позначив весь маршрут від входу в тунель до дверей камери невеличкими крейдяними стрілками, але в нервовому поспіху деякі з них він накреслив так нездало, що вони й на стрілки майже не скидалися, а решта виявилися такі бліді, що їх ледве можна було розпізнати. Ба, більше, подекуди кам’яні щільники були поцяцьковані й своїми власними знаками: темні плями, якісь ляпки, бризки, чорні, як сажа, відбитки…
Які з цих знаків його? запитував себе Квінт. А які тут були й раніше?
Та що найгіршого, раптом сяйнуло йому, змінювалася сама скеля! Деякі вузькі проходи стали ще тісніші, а подекуди й доти низька стеля сіла так, що хлопець мусив пробиратися згинці. Поволеньки Квінта огортала паніка. Оцей невгавучий гул — ніякий не вітер, він швидше скидався на голос самих дірчастих кам’яних щільників, які невпинно розросталися, змінювали обриси, форму, множили звивини. А коли тут мандрують самі стіни, то яке пуття із провідних стрілочок?
— Куди ж мені податися? — прошепотів Квінт глухим тремтячим голосом, діставшись тунельної розтоки, де кожне відгалуження позначалося одним і тим самим знаком, покликаним указувати потрібний керунок. — Я намалював лише одну з них, — простогнав Квінт, — але яку?
Підійшовши до стіни, він тернув указівним пальцем по одній із плям і підніс пучку до очей. Овва! Вроблена у легесенький порох чорної крейди!
Отже, сюди, вирішив Квінт, повертаючи в тунель по ліву руку, але тут йому стукнуло перевірити ще й другу позначку. Він обстежив руку. Тепер уже його середульший палець, подібно до вказівного, був замащений тією самою чорною крейдою.
— Ні! — зойкнув він, і цей вибух страху та розчарування сповнив вилясками катакомби, утворені з вельми заплутаного плетива тунелів, ходів та галерей. — Ні! Ні! Ні! Ні! — І знову виляски, а тоді вони завмерли, щоб за мить їх заступив зовсім інший звук.
Якесь наче шкряботіння і дрібцювання… Звук дедалі ближчав…
На мить Квінтові подумалося, що то, мабуть, чи не професор швидкує назад до клітки. Але тільки на мить. Гук чувся аж ніяк не ззаду, а спереду, з одного із двох тунелів. От тільки з якого? Лунка акустика збивала з пантелику.
Квінт зайшов до першого тунелю, наставив вухо і прислухався. Чоло йому захмарилося. Ба! Нічого певного! Він відступив назад і вже збирався перевірити тунель ліворуч, аж гульк! Із другого боку, навально зближаючись, замерехтіло якесь світло.
Серце йому тенькнуло. Червоножаре світло, ритмічно пульсуючи, гналося тунелем до нього. Сопіння та форкання чимраз гучнішали.
Не роздумуючи ні секунди, Квінт дременув навтіки у тунель праворуч від себе. Дріботіння пришвидшилось, і повітря сповнилося хлипким сопінням та лунким чалапанням. Вража істота — хоч би чим вона була — кинулася за ним навздогін.
Озираючись через плече, Квінт спіткнувся і впав, глибоко зранивши праве коліно об гострий камінь. На щастя, ліхтарня не згасла. Згуки дедалі ближчали. Світло ззаду розгорялося.
Огорнутий нудотним страхом, Квінт зіп’явся на рівні ноги і, перемагаючи пекучий біль у коліні, пустився бігти далі.
— Хутчій! — підганяв він сам себе, протискуючись крізь довге звуження тунелю і кульгаво женучи далі. — Хутчій!
Квінтів переслідник спинився. Хлопець почув сопіння, супроводжуване гучним плямканням. Від огиди його пересмикнуло. Потвора знайшла місце, де він зранив коліно.
— Ві-і-і, ві-і-і, ві-і-і!
Збуджений пронизливий вереск озвався відлясками в тунелі, сповнюючи Квінта невимовним жахом. Тварюка не просто скуштувала крові — кров їй припала до смаку!
Квінт зірвав із шиї хустину і, кривлячися з болю, туго обв’язав нею коліно, щоб затамувати кров. Треба було урвати за собою слід зі спокусливих червоних крапельок, що ним біг хижак.
Він випростався і плигонув чимдалі вперед. Кров стугоніла у скронях. Серце у грудях товклося як навіжене. Звідусіль, заглушуючи скельне дудніння, знову долинали заводи вітру. Тільки тепер вони поновилися, і тільки тепер до парубійка дійшло, що ще зовсім недавно їх не було. І ще щось одмінилося. Повітря було свіже, прохолодне. Непохибний знак, що хлопець наближається до надворішньої поверхні скелі!
— О Небо, порятуй мене! — пробуркотав Квінт. — Не заведи у глухий кут, дай добігти до виходу і щасливо звідси вибратися.
А за мить він побачив ще дещо.
Спочатку мозок відкидав свідоцтва очей. Хлопець подався вперед і мацнув клаптик тканини, завислий на скельному гостряку. Так і є! Саме тут професор зачепився своєю мантією. Він ішов правильно. Перша втішна вістка по вступі до цієї страхітливо темної, моторошної системи тунелів! Ба більше, червоне світло начебто перестало блимати, а мерзосвітнє плямкання завмерло. Невже він одірвався від тварюки?
За мить хлопець уздрів мерехтливе світло перед собою — і похолов. Ну, звісно ж, гидомирна тварюка не відстала! Як він міг таке подумати? Так чи так, а страховисько примудрилося перейняти його. Не зводячи зі світла лячного погляду,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темнолесникове прокляття», після закриття браузера.