Читати книгу - "Книга забуття"

Сунь-цзи сказав: «Війна — це велика справа для держави, це ґрунт життя й смерті, це шлях існування й погибелі. Це потрібно зрозуміти».

Сунь-цзи поклав в основу війни п’ять явищ: перше — Шлях, друге — Небо, третє — Земля, четверте — Полководець, п’яте — Закон. І тлумачив: Шлях — це коли досягають того, що думки народу збігаються з думками правителя, коли народ готовий разом із ним померти, готовий разом із ним жити, коли він не знає ні страху, ні сумнівів. Небо — це світло й тьма, холод і спека; це порядок часу. Земля — це далеке й близьке, горбисте й рівне, широке й вузьке, смерть і життя. Полководець — це ум, безпристрасність, гуманність, мужність, строгість. Закон — це воїнський стрій, командування й постачання.

«Немає полководця, який би не чув про ці п’ять явищ, але перемагає той, хто їх засвоїв».

А ось іще п’ять положень, які Сунь-цзи вважає шляхом знання перемоги: перемагають, якщо знають, коли можна вести битву і коли не можна; перемагають, коли вміють користуватися великими й малими силами; перемагають там де вищі й нижчі мають одні й ті самі бажання; перемагають тоді, коли самі обережні й вичікують необережності супротивника; перемагають ті, в кого полководець талановитий, а государ не керує ним.

«Тому мовиться: якщо знаєш його і знаєш себе, веди битву хоч сто разів, небезпеки не буде; якщо знаєш себе, а його не знаєш, один раз переможеш, іншого разу зазнаєш поразки; якщо не знаєш ні себе, ні його, щоразу, коли вступатимеш у бій, зазнаватимеш поразки».

Як там на початку мовилося? «Це потрібно зрозуміти». А що розуміли, що могли знати ці старі маразматики, які йменувалися Політбюро, окрім своїх простат та гемороїв? Вони керували величезною імперією, але робили це навпомацки, зі старечою впертістю гнули свою лінію партії, підміняючи китайську мудрість та стратегію китайською грамотою.

Перегортаю сторінку, спиняюся на четвертій главі, що називається «Форма».

Сунь-цзи сказав: «У давнину той, хто добре воював, передусім робив себе непереможним і в такому стані вичікував, коли можна буде перемогти супротивника. Непереможність ховається в самому собі, можливість перемоги — у супротивникові. Тому той, хто добре воює, може зробити себе непереможним, але не може змусити противника обов’язково дати себе перемогти».

Останній пункт — чудовий коментар до Афганської війни.

«Той, хто добре веде війну, втілює Шлях і дотримується Закону, — може керувати перемогою та поразкою».

Чогось нам забракло, аби керувати перемогою та поразкою. Очевидно, існує багато відповідей, але всі вони, попри конкретику (зважаючи на специфіку Афганської кампанії), залишатимуться частковими. Універсальну відповідь знаходжу в іншого давньокитайського воєначальника — У-цзи, який був на службі у того самого правителя царства Лу, в якого в одну пору обіймав посаду міністра сам Конфуцій. Утім, свій трактат У-цзи написав для іншого правителя — вейськового князя Веньхоу.

«Коли держави Піднебесної воюють, то в тих, хто переможе п’ять разів, трапляється лихо; хто переможе чотири рази, той виснажується; хто переможе тричі, той стає першим серед князів; хто переможе двічі — стає могутнім царем; хто переможе один раз — стає верховним правителем. Мало таких, хто заволодів Піднебесною частими перемогами, але багато таких, хто від цих перемог гинув».

Саме так. Радянський Союз був виснажений власними перемогами. Тому й розвалився.

Доволі часто перемога буває підступнішою й небезпечнішою ніж поразка, вона здатна вчинити з переможцем лихий жарт.

Підтвердження цій думці знаходжу в Роберта Гріна, автора книги «33 стратегії війни»: «Остання війна, в якій ви брали участь, являє небезпеку, навіть якщо ви вийшли з неї переможцем. Вона ще свіжа у вашій пам’яті. Якщо перемога зосталася за вами, ви мимоволі старатиметеся задіювати ту саму стратегію й ті самі прийоми, адже саме успіх робить нас лінивими й самовдоволеними. А якщо ви програли, поразка, очевидно, вибила вас із колії, додала невпевненості в собі. Не віддавайтеся роздумам про ту війну: ви не можете судити про неї безпристрасно, та й часу на це немає. Замість цього викресліть її з пам’яті».

Це саме радив уже згадуваний Вільям Слім: «…прогнати всі сумніви, породжені поразкою, забути про них і пам’ятати лише уроки, які виніс із поразки, вони значно важливіші, ніж уроки перемог».

Отже, поняття перемоги, як і поразки, зовсім не однозначне.

Ігнатій Лойола, засновник «Ордена єзуїтів», казав: «Здоров’я не краще за хворобу, багатство не краще за убогість, почесті не кращі за приниження, довге життя не краще за коротке. Краще те, що веде й приводить до мети». Цей перелік можна продовжити: «Перемога не краща від поразки».

Важлива мета. А до мети можна прийти й через поразку. За прикладом далеко ходити не треба. Звернімося до часів Другої світової війни. Кожна країна, що брала участь у війні прагнула перемоги. Одначе за кожною перемогою бачилася різна мета. Для Гітлера перемога означала світове панування. Для англійців — збереження всіх своїх попередніх завоювань та напрацювань. Вінстон Черчілль, виступаючи в палаті общин 1940 року, говорив: «Перемога будь-якою ціною, перемога незважаючи на жодні жахіття війни, перемога, хоч би якою довгою й тяжкою була дорога, що веде до неї, оскільки без перемоги в нас не може бути майбутнього». Думка цілком логічна (поразка — смерть), проте, виявляється, існує й нетрадиційний підхід до теми поразки.

Молодий японський камікадзе, один із багатьох вояків, які ставали смертниками задля перемоги, вирушаючи на завдання, написав у записці, що коли його країна якимсь дивом виграє війну, то це буде катастрофою для нації. І це тоді, коли всі військові статути в Японії розпочиналися словами «Прочитай це, і війну буде виграно». У чому ж річ? Либонь, ішлося про мету. Для Японії перемога означала посідання належного місця в світовій ієрархії. Всі країни, які на той час мали панівне становище в світі, вибороли його, вдаючись до сили — так було прийнято, інші засоби, якщо