Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

— Ой-ой-ой! — заверещав Живчик.

Під ним розступилася земля, і хлопець полетів униз. Він провалився крізь землю і покотився далі якимось довгим звивистим тунелем. Удар, ще удар, перекид, знов удар, перекид, стук, грюк і — плюх! Він гепнувся на грубий шар м’якої соломи.

Живчик здивовано задер голову. Все кружляло перед ним. Жовті вогні, покручене коріння і — чотири обличчя, які дивилися на нього згори.

— Де тебе носить? — запитували двоє з них. — Ти знаєш, я не люблю, коли ти вибираєшся нагору. Там надто небезпечно. Ось побачиш, дівчинко моя, одного чудового дня ти потрапиш до темнолесникових лабет, далебі.

— Я зможу дати собі раду, — похмуро відповідали двоє інших облич. Живчик труснув головою. Чотири мармизи перетворилися на дві. Голова, ближча до нього, була більша, мала налиті кров’ю очі та зморшкуваті губи.

— А це що? — буркнула вона. — О, Маг, що ти притарабанила з собою за цим разом?

Дівчинка з блідою шкірою погладила Живчика по голові.

— Воно бігло за мною до самого дому, мамусю, — сказала вона. — Можна я залишу його собі?

Старша жінка випросталася, згорнула руки на грудях і, гучно втягнувши повітря, набундючилась. Вона зміряла Живчика підозріливим поглядом.

— Сподіваюсь, він не з отих пустобрех, — зауважила вона. — Я попереджала тебе — говорючій звірині сюди зась.

Живчик тривожно ковтнув повітря. Маг похитала головою.

— Що ти, мамусю! Воно просто галасує, але не говорить.

Жінка погрозливо рохнула.

— Тобі краще сказати мені всю правду. Балакуни — це зайві проблеми.

Мамуся була величезна, з рябими плечима та шиєю завширшки як її голова. Ба більше, на відміну від дівчинки, яка через свою прозору шкіру в підземному напівмороці була майже непомітна, вона аж надто впадала в око. Крім хіба що обличчя, майже кожна п’ядь не прикритої одягом шкіри була змережена татуюванням.

Чого тільки не було тут — дерева, зброя, символи, звірина, обличчя, дракони, черепи… Навіть її голомоза голова рясніла витатуйованими зображеннями. Те, що спочатку Живчик узяв за кучері, приліплені до маківки, виявилося зображенням переплетених змій.

Вона випросталась і глибокодумно пошкрябала під широченним носом, мимоволі виставляючи напоказ вигнутий горбом м’яз. Із шелестом спав донизу рукав її розцяцькованого плаття — і Живчик побачив зображення молоденької дівчинки з яскраво-рудим волоссям. Нижче темно-синіми літерами було витатуйовано: «Мамуся любить Маг».

— Ну що? — запитала Маг. Мати пирхнула.

— Маг, — вирекла вона, — часом ти стаєш нестерпним печерним дівчиськом. Проте… Гаразд, нехай уже буде так. Але, — додала вона, перебиваючи радісний крик дочки, — ти відповідаєш за нього. Затямила? Ти годуватимеш його, ходитимеш коло нього, а як воно наробить у печері шкоди, прибиратимеш після нього. Зрозуміло я висловлююсь?

— Зрозуміліше не буває, мамусю, — відповіла Маг.

— Якщо ж він прохопиться бодай одним словом, — напучувала далі її матінка, — я скручу йому оті сухі кістляві в’язи. Гаразд?

Маг кивнула головою. Вона нахилилась і вхопила Живчика за чуприну.

— Гайда, — сказала вона.

— Ой-ой! — заверещав Живчик і ляснув її по руці.

— Воно мене вдарило! — несподівано заверещала Маг. — Мамусю, моя тваринка вдарила мене — вона завдала мені болю!

Несподівано для себе Живчик відчув, що висить над землею, погойдуючись на всі боки. Кам’яніючи з жаху, він дивився просто в налиті кров’ю, злющі очі печерниці.

— Якщо ти коли-небудь хоч раз штовхнеш, удариш, подряпаєш чи вкусиш мою маленьку зірочку, то я...

— Чи завдаси мені болю якось інакше, — вставила Маг.

— Чи завдаси їй болю якось інакше, то я...

— Чи завдаси мені образи.

— …болю якось інакше чи завдаси їй образи, тоді я...

— Чи спробуєш утекти.

— Чи спробуєш утекти, — повторила мамуся, — тобі не жити, — вона труснула хлопцем, зашелестівши своїми паперовими шатами. — Покора та німота — ось твоє правило. Домовились?

Живчик не знав, кивати йому головою чи ні. Якщо йому не дозволяють говорити, то чи мав він розуміти сказане? Здоровенна жменя мамусі так цупко тримала його накидку, що він ледве міг поворухнутись. Вона приснула і спустила його на землю.

Живчик боязко підвів голову. Маг стояла біля своєї матусі, бундючно згорнувши на грудях руки. На її обличчі малювався вираз надзвичайної зарозумілості. Нахилившись, вона вдруге вхопила хлопця за чуба. Мовчки скривившись від болю, Живчик покірно звівся на ноги.

— Отак воно краще, — гримнула мамуся. — Як ти збираєшся його називати? — запитала вона.

Маг знизала плечима і повернулася до своєї нової живої іграшки.

— Чи маєш ти ім’я? — поцікавилась вона.

— Живчик, — машинально відповів хлопець і відразу ж прикусив язика.

— Що це? — прогарчала мамуся. — То було слово? — вона турнула Живчика у груди. — Кінець кінцем, говориш ти чи ні?

— Жив-жив-жив-жив, — розпачливо зажебонів Живчик, з усієї сили намагаючись показати, що це просто якесь цвірінькання. — Жив-жив-жив!

Маг поклала руку хлопцеві на плече і всміхнулась матері.

— Мабуть, я називатиму його Живчиком.

Мамуся поглянула на Живчика примруженими очима.

— Одне тільки слово, — пробурчала вона сердито, — і я відірву тобі голову.

— Живчик буде розумничком, — запевнила її Маг. — Ходімо, хлопче, — гукнула вона його. — Будемо гратися.

Мамуся, узявши руки в боки, стояла і дивилась, як Маг волочить Живчика геть. Голова у хлопця була похнюплена.

— Я очей з нього не зводитиму, — долинули до нього її слова. — Ось побачиш.

Вони