Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

Нарешті вивільнившись, Живчик звалився на землю. Хлопець знеможено лежав долілиць у куряві. Гоблін порятував йому життя. Та коли Живчик урешті підвів голову, щоб подякувати своєму рятівникові, то побачив, що він знову сам. Плескатоголового ніде не було видно.

— Агов! — стиха погукав Живчик. — Де ти?

Ніхто йому не відповів. Живчик схопився на ноги і озирнувся. Гоблін уже пішов. Усе, що лишилось по ньому, — це пожована з одного кінця травинка, що лежала долі. Живчик похилився біля неї.

— Чого ж він утік? — пробурмотів хлопець.

Він сів у пилюку і похнюпив голову. Зненацька у мозку змигнулося ще одне запитання. Звідки цей плескатоголовий гоблін знав його ім’я?

Стояла тиша. Світило сонце — гаряче, яскраве. Після нападів блювоти в запечатаному коконі, у Живчика було таке відчуття, ніби горло йому натерли наждачним папером. Хлопця мучила спрага. Живчик підвівся і оглянувся на свою довгу тінь, простерту на багнистій поверхні болота. Там, де вона кінчалась, починалося спокійне плесо. Вода блищала і дражнила. Аби тільки можна було дістатися до неї, але так, щоб трясовина не засмоктала знову! Живчик знову сплюнув і відвернувся.

— Все одно та вода, мабуть, застояна, — промурмотів він.

І Живчик почалапав через багнисте пустище. Колись болото сягало і сюди. Нині тут не росло нічого, якщо не брати до уваги блідо-зелених водоростей. Але життя не зникло. Досить було Живчикові ступити крок, як звідкись бралися цілі хмари лісової мошви і дзуміли навколо нього. Вони обпадали Живчикове обличчя, руки, ноги, і де тільки сідали, там і кусали.

— Гетьте! Гетьте звідси! — кричав Живчик і ляскав по ненажерливих комахах. — Це не те, що ви собі думаєте, це… Ой-ой-ой! — лясь! — Це зовсім… — і знову — лясь! Лясь! Лясь!

Живчик пустився тікати. Комашня летіла за ним, маючи на вітрі, мов оксамитове простирало. Швидше. Швидше. Повз голі стовбури неживих дерев. Чимдуж по пружному торфовищу. Спотикаючись, ковзаючись, але жодної миті не зупиняючись. Чимдалі від пустельницького притулку гнилесмока, назад у Темноліс.

Живчик відчув їх, ще й не добігши. Суглинистий ґрунт, буйне листя, м’ясисті плоди — знайомий запах, від якого в роті ставало волого, а серце пришвидшено билося. Мошва дошкуляла менше. Що дужчий робився гострий, насичений запах, то рідші ставали її сонмища. Урешті-решт вони зовсім облишили свою жертву і повернулися назад у пустку, з її кислючим, їдким повітрям.

Дорога бралася вгору. Живчик плентався нею далі. Темноліс крив хлопця велетенським зеленим шатром. Жодних слідів, жодних стежинок, і він мусив сам торувати собі шлях у густому підліскові. Живчик продирався крізь звичайну лісову та бичачу папороть, то підіймаючись угору, то спускаючись униз. Дійшовши до верби-дощовиці, він зупинився.

Це дерево із довгими гілками і перламутровим листям росло тільки біля води. У ці премудрощі хлопця втаємничив блукай-бурмило. Живчик відкинув убік густу запону звислого віття — і справді, по кориту, вимощеному рінню, біг струмок кришталево чистої води.

— Дякувати Небу! — прохрипів Живчик і став навколішки. Склавши долоні у пригорщу, він занурив їх у крижану воду. Сьорбнув води, відчув, як холодна волога розливається по тілу. На смак вода була просто чудова — солодка і пропахла землею. Живчик пив, пив і пив. Пив, аж поки живіт став, як барабан, а спрага щезла зовсім. Напившись, хлопець удоволено зітхнув і з хлюпотом опустився просто у воду.

Він лежав у джерелі. Вода омивала його, знеболюючи комашині укуси, полощучи його чуб та одяг. Живчик лежав довго, поки не лишилося й сліду від болотяної багнюки, смердючої жовчі та шлункових випорожнень.

— Ну ось, тепер я чистий, — сказав він сам собі й звівся на коліна.

Раптом через воду метнулося щось руде. Живчик похолов. Чав-чави теж були оранжевого кольору! Не зводячи голови, хлопець придивлявся крізь звислі пасма мокрого чуба, що ж то воно таке.

Ховаючись за кам’яним кругляком, на тому боці струмка сиділа… дівчинка. Атож, чав-чава не було й близько! Натомість була дівчинка з блідою, майже прозорою шкірою та вогняно-рудими косами. Хоч якась, а все ж компанія.

— Агов! — гукнув Живчик. — Я…

Та дівчинка зникла з очей. Живчик зірвався на ноги.

— Гей! — закричав він, бредучи на той бік струмка. І чому б їй не почекати на хлопця? Живчик вискочив на берег і видерся на кругляк. Трохи неподалік побачив дівчинку, яка ховалася за деревом.

— Я тебе не скривджу, — бубонів він собі під ніс. — Я добрий. Я чесний!

Та поки він добіг до дерева, дівчинки там уже не було. Він бачив, як вона озирнулася на нього і зникла в колихких заростях трави велички. Живчик кинувся за нею. Йому хотілося, щоб вона зупинилася, повернулася, озвалася до нього словом. Він біг і біг. Повз дерева, через просіки — весь час назирці, але так ні разу й не наблизившись.

Забігши за широченний, обплетений плющем стовбур, дівчина озирнулася втретє. Живчик відчув, як у нього на потилиці стає дибки волосся; настовбурчилася шерсть на накидці з волорогової шкури. А що, як дівчина і гадки не має перевіряти, чи пощастило їй від нього втекти? Може, вона просто хоче знати, чи біжить він за нею і досі?

Він біг далі, але вже обачніше. Забіг за дерево. Дівчинки ніде не було видно. Живчик скинув очима на верховіття. Серце шалено калатало, в потилиці поколювало. Будь-хто міг причаїтися в ряснолисті, чекаючи слушної миті для нападу, хто завгодно.

Живчик