Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра"

— Мене завжди дивують люди, які снують плани, — мовила вона, — я часто передумую в останню мить. Усе може змінитися через літню сукню. Я живу хвилиною.

Я був обурений огидним виплигом пана де Шарлюса. Мені хотілося осолодити пігулку, піднесену організаторці garden-party. На жаль, у світському колі, як і в колах політичних, жертви такі нікчемні, що годі довго сердитися на їхніх катів. Маркіза де Сент-Еверт, здолавши видобутися з фрамуги, хоча ми й затарасу-вали вихід, мимохідь ненароком зачепила барона й зі снобістського відруху, від якого миттю пропав у неї весь гнів, а може, навіть у надії завести розмову, тим паче що на такі спроби вона, мабуть, ішла вже не раз, вигукнула: «О, перепрошую, бароне! Сподіваюсь, я не боляче вас штовхнула?» — вигукнула таким тоном, ніби навколішки благала вибачення у свого пана. Замість відповіді, якою барон її не вшанував, він зайшовся знущальним реготом, а потім таки буркнув: «Добривечір!» — але то була ще одна зневага для маркізи, бо він удав, ніби помітив її лише потому, як вона перша вклонилася йому. Нарешті маркіза де Сент-Еверт пішла на скрайнє приниження, — мені аж серце стислося з жалю до неї, — відвела мене набік і шепнула на вухо: «Ну чим я не догодила баронові де Шарлюсу? Кажуть, я для нього недостатньо гожа!» І з цими словами зареготала на все горло. Я навіть не всміхнувся. По-перше, вважав, що з її боку ідіотство вдавати, ніби вона вірить, що гожішої за неї немає на крузі земнім, як і намагатися переконати в цьому інших. По-друге, люди, які так гучно сміються зі своїх слів, аж ніяк не смішних, звільняють нас від обов’язку веселитися вкупі з ними, бо всі кошти веселощів вони беруть на себе.

— Інші запевняють мене, ніби барон уражений тим, що я його не запрошую. Але я не хочу набиватися! Таке враження, що він на мене дметься. (Я подумав, що це м’яко сказано.) Спробуйте розпитатися, а завтра мені розповісте. Але якщо барон усе-та-ки усовіститься і зголоситься поїхати вкупі з вами, то привезіть його. Всякий гріх прощенний. Я була б навіть рада його прибуттю — мені кортить дошкулити маркізі де Сюржі. Вільно вам робити, як знаєте. У вас до таких справ ого який тонкий нюх, а я не хочу, щоб про мене славили, ніби я ловлю гостей. У кожному разі на вас покладаюся цілком.

Я помислив, що Сванн, мабуть, нудиться чеканням. Крім того, мені треба було вернутися додому раніше через Альбертину, отож, попрощавшіїся з маркізою де Сюржі та бароном, я поспішився до хворого у гральшс. Я спитав його, чи відгукувався він про одноактівку Берготта, розмовляючи з принцом у саду, так, як нам розповів граф де Бреоте (Сваннові я його не назвав). Сванн пирхнув сміхом. «В цьому немає ні слова правди, все не з пальця висмоктане, глупство якесь, та й годі! Бігме, в цих самосійних чутках є щось незбагненне. Я у вас не допитуюся, з чиїх це уст пішло, але було б прецікаво поступово простежити в такому тісному гурті, як розходяться по воді кола. Одне мені невтямки: чому людей так обходить, що мені сказав принц? Люди надто цікаві. Сам я зроду не був цікавий, хіба що, як закохався і ревнував. І мене це багато чого навчило! Ви ревнивий?» Я відповів Сваннові, що ніколи ис знав ревнощів, що це почуття мені незнайоме. «Ха-ха! В такому разі віншую вас. Коли ти трохи ревнивий, це навіть приємно, приємно з подвійного погляду. По-перше, завдяки цьому люди нецікаві починають цікавитися життям інших або принаймні життям одної якоїсь жінки. А по-друге, завдяки цьому ви добре відчуваєте, яке солодке посідання,

— як солодко сідати з жінкою до повозу, не залишати її саму. Проте ревнощі приємні лише на початку хвороби або ж коли вже приходить цілковите зцілення. А в проміжку — це страшенні катуші. А втім, мушу вам признатися, що навіть ці дві втіхи, про які я згадав, я майже не звідав: першу — через мою натуру, не-здалу до тривалих роздумів, другу — через околичности, з вини жінки, певніше, жінок, яких я ревнував. Але менше з тим. Навіть як нам не залежить на таких речах, нам усе-таки не цілком байдуже, що колись нам на них залежало, але іншим цього не зрозуміти.

Ми відчуваємо, що спогади про такі почування, живуть тільки в нас і ніде більше; аби споглядати такий спогад, треба увійти в самого себе. Не глуміться над моїм ідеалістичним жаргоном, я просто хочу сказати, що дуже кохав життя і дуже кохав мистецтва. 1 що ж, тепер я надто зморився, щоб жити з людьми, і мої давні чуття, такі особисті, здаються мені вельми цінними, — це манія всіх колекціонерів. Я самому собі відкриваю своє серце, наче якусь вітрину, і розглядаю одне по одному всі мої захоплення, яких ніхто, крім мене, не міг узнати. І ось про цю колекцію, яку я ставлю над усіма іншими, я кажу собі, майже як Мазаріні про свої книги, а втім, без усякої гіркоти, що розлучитися з нею мені буде нелегко. Але вернімося до моєї розмови з принцом, я розповім про неї лише одній людині, і ця людина — ви». Слухати Сванна мені перешкоджало неугавне базікання барона де Шарлюса, який повернувся до гральні. «А ви теж читаєте книги? ІДо ви поробляєте? — спитав він графа Арнюль-фа, а той навіть імени Бальзака не чув, та позаяк був низькоокий і все йому уявлялося дуже маленьким, то здавалося, ніби він бачить дуже далеко, аж у його зіницях — чисто тобі поетична іскра, розблисла у статуї грецького бога! — ніби ряхтіли якісь одлеглі й таємничі зірки.

— Ходім-но до саду, — сказав я Сваннові, тимчасом як граф Арнюльф, сюсюкаючи, — цей мовний дефект