Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

Ще один важливий для зрозуміння характеру Петра Яцика і його громадянських настанов момент – справа Івана Дем'янюка, якому інкримінувалися чужі злочини проти єврейського народу і над яким чинили неправедний суд. Чимало газет тоді поспішили змалювати образ страшного головоріза «Грозного», що його автоматично ототожнювали з Дем'янюком. Для деяких авторів це стало темою узагальнень про нібито одвічний, нібито вроджений антисемітизм українського народу. Що може зробити преса – Яцик добре знає: щоденно повторюючи одне й те саме, вона здатна переконати читача, буцімто біле – насправді чорне, а кому видається інакше – той просто дальтонік.

Це була та критична для всього українства ситуація, коли Петро Яцик одразу ж відчув: він не повинен стояти осторонь. Річ уже навіть не в самому Дем'янюкові, бо є спроби шельмувати весь український народ. Деякі автори статей в авторитетних англомовних газетах уже дописалися до того, що погромниками єврейства були і Богдан Хмельницький, і Симон Петлюра, а не Гітлер;проти самого українського імені запрацював потужний ідеологічний прес. Багато українців обурювалося ідеологічними спекуляціями, пов'язаними з іменем Дем'янюка, якого дехто намагався виставити уособленням усього нашого народу, приписуючи всім українцям злобний антисемітизм. Але коли треба було протестувати, полемізувати, то чималенько наших патріотів, як мовиться, відсиджувалися по кутках. Знаючи, які сильні євреї в бізнесі, боялися «виставитися», «засвітитися», а отже, цілком можливо, зазнати від них збитків. Чи й треба казати про те, що найбільше за такої ситуації ризикував Петро Яцик. Якщо людина має більше за інших і починаються невідворотні втрати, то вона ж і втратить найбільше. Дехто з обережних обережників наполегливо йому радив: «Не ризикуй, усе якось обійдеться без тебе». Та коли йшлося про репутацію всього українського народу, Яцик не міг мовчати. Якби він заховався від тих колізій і промовчав, то не був би Яциком.

Він очолив комітет оборони Івана Дем'янюка і виступив із статтею «Виконаймо наш обов'язок», зверненою до всього українства. Були там такі слова:

«Нас оскаржили як українців, тому байдуже, чи хтось католик, православний чи євангелик, байдуже, яка в кого політична симпатія чи скільки поколінь хтось у Канаді, Австрії або США; як українці, ми повинні стати всі разом і подбати, щоб наші внуки і правнуки не терпіли за нашу нинішню легковажність у цій важливій справі. Замало нарікати на зовнішні сили, кожний повинен запитати себе особисто: що я зробив(ла), щоб оборонити мого брата українця, і чи я справді не міг зробити більше?

Коли зважити, що 12 апостолів збудували величну християнську церкву, то скільки більше нас тут сьогодні. Коли б так наші владики, священики, професіоналісти, студенти, усі люди, котрі мають доступ до мідії, до політиків в урядах, доложили трохи зусиль…

Тут не треба складати «тіло й душу», треба лиш трохи праці й трохи грошей. Правда є по нашому боці, треба лиш здобути для себе і своїх нащадків завтрашню справедливість.

Запевняю вас, якщо ми всі від завтрашнього дня докладемо більше зусиль, ми відвернемо напасть від себе і від наших нащадків і ввійдемо до історії чистими, такими, якими

П. Яцик і М. Кравець. 1998 р.

 є, бо тюрем і концтаборів ми не будували і нікого в них не вбивали. Доклавши ще трохи зусиль, ми виграємо змаг за справедливість і будемо мати вдоволення, що виконали  обов'язок перед немічним братом, перед нашою церквою, перед Богом та історією».

Чимало часу і сил віддав він справі оборони Івана Дем'янюка. Промовляв у різних українських громадах, збирав кошти для створеного з цією метою фонду. Віддавався тому сповна, оскільки не вміє робити щось упівсили, просто так, для годиться (і вельми недолюблює таку рису в інших). Якщо дехто відмахувався: це, мовляв, мене не обходить, суд розбереться, то Яцик слушно акцентував: «…спочатку це була справа Дем'янюка, якого ніхто не знав, опісля вона стала справою українською (бо цього хотіли обвинувачі!), тепер ця справа нас усіх переросла й стала справою міжнародної справедливості».

Уміючи неупереджено й широко глянути на факти, всебічно проаналізувати ситуацію, він швидко з'ясував розстановку сил у справі Дем'янюка не тільки поміж  світової громадськості, а й у єврейському таборі, вирізнивши позиції тих, хто намагався відвернути небезпеку неправедного суду над безневинним українцем, що може впасти незмивною ганьбою на їхній народ. Він, на противагу іншим, за кожної нагоди з повагою говорив про них, про те, що ті люди «запобігають зробленню зла Ізраїлем і в той спосіб також допомагають невинним українцям…»

А ще Яцик не міг утриматися від різких докорів українцям за їхню кволу участь у конкретних справах оборони Дем'янюка. Звернувся він, наприклад, до СФУЖО з ідеєю, аби Федерація перебрала на себе функцію писання листів до відповідних інституцій. Переконаний: аби така потреба постала перед єврейським жіноцтвом, воно завалило б ті інституції тоннами листів. І писали б їх доти, доки не вирвали жертву з пазурів несправедливості на волю. А що ж наше славне жіноцтво? Аж такою активністю воно, на жаль, похвалитися не може.

І як після цього Яцикові не нарікати на український характер, як не робити свої гіркі узагальнення! Як не поєднувати все те з самим способом життя наших людей в еміграції і їхніми ціннісними орієнтаціями! І Яцик знову береться за перо, аби сказати землякам про наболіле, про те, що сам час вимагає від них переорієнтовуватися, враховувати досвід побутування в світі інших народів, які справді добре почуваються в світлі сучасних вимог та можливостей.

Звичайно ж, інколи різка критичність Яцикових виступів ображає бездумних оптимістів, які воліли б, аби про них і про справи говорилося лише суперлативами, аби щокроку пишатися та величатися своїми – буцімто нечуваними – здобутками. Комічний та жалюгідний такий спосіб самоутвердження в сучасному світі. На думку Петра Яцика, справді велика нація не повинна опускатися до нього, їй, як