Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

До Шкурата майор додзвонився тільки через півгодини — телефон увесь час був зайнятий. І коли він, не впізнавши одразу Женьку, попросив начальника зміни Євгена Гнатовича, то почув на тому кінці дроту:

— От добре, що ти подзвонив, а я вже всі телефони обірвав, усіх наших обдзвонював — чи ти, бува, не з'являвся на горизонті.

— А що трапилося?

— Та, власне, нічого. Але ж ти про Ющенка питав, так він у мене з голови не виходить. Я у майстра спитав, як у Ющенка справи. А майстер мені відповідає: я його на два дні у відгули відпустив — до тещі йому, бачте, дуже треба було поїхати. Його, виявляється, вже й учора не було. Завтра ж як штик повинен бути. Коротше, я цьому майстрові…

— А де в цього Юркіна теща живе — не спитав?

— Чого ж, це всі знають — у Полтаві, він тещиними галушками не нахвалиться. А що? За два дні на «Жигулях» повинен встигнути. («Все правильно, — подумав Юркін, — дорога та»). А ти чого питаєш?

— Та додому буду їхати — якраз на галушки заїду. Я тобі ось що скажу: ти, Жека, старіти став. Скажи, на біса нам з тобою твій Ющенко здався… Я чого дзвоню: якщо ми з тобою рибалку на неділю призначимо — іде?

— У суботу ж виїхати краще, щоб і на вечірню зорю… З ночівлею, га?

— Ти мертвого умовиш. Гаразд. Як у мене щось не склеїться — обов'язково попереджу.

Юркін відкинувся на спинку крісла — ще один урок тобі, майоре. Правильно Чуйко каже: більше людям довіряти треба. Вони ж державна безпека, а держава у нас — народ, той самий Ющенко В. І., 1947 року народження, котрий по дорозі від тещі вирішив допомогти іноземній громадянці відремонтувати машину марки «пежо», у якій «за сумою зовнішніх ознак» сховано тайник, у якому…

«Ну, при чому тут Ющенко, — подумки обірвав самого себе Юркін, — що на даному відтинку часу цей «пежо» цікавить державу безпеку і особисто його, майора Юркіна, котрий повинен з'ясувати всі питання, поки переконається, що в цій машині справді нічого не сховано і поки прикордонники на КПП-12 не відкриють Жаннетт Мельє шлагбаум на дорозі, яка веде в її рідний Париж. А поки що…»

А поки що подзвонив Жигалін з траси:

— Доповідаю: на зріст — високий, сантиметрів 184–185, статура…

— Дякую, Сашко, вже не треба…

— То вже з'ясували, що за тип?

— З'ясували. А як молодиця?

— Ніяких сторонніх ознак — длубаються з колесом.

— Ну а вона хоч нічого з себе? Я ж бо її ще й досі не бачив?

— Як на мене, Ігоре Костянтиновичу, то, м'яко кажучи, занадто струнка, але так — все на місці… Та хто ж то з нею?

— Сашо, ну як ти не розумієш, що водій водію — друг, товариш і брат. Є ж у вас якась водійська солідарність. Чоловік просто вирішив допомогти дамі, та ще й такій симпатичній, як ти говориш. На його місці так вчинив би кожний…

— Так у неї ж закордонний номер!

— Туз, Сашок, він і в Африці туз. А жінка з Парижа — тим більше. Ну не ламай голову, добирайтеся вже гуртом швидше до Запоріжжя та підемо вечеряти.

Жигалін після розмови точно знав одну річ: головна робота і для Юркіна, і для них усіх тільки починається.

Щось останніми ночами Петрові погано спалося.

Воно і не дивина — вік. І пережито багато — одна війна чого варта. Та був час — все почало потроху забуватися: бої, атаки, концтабір… І треба ж саме тепер, коли життя, його нове життя увійшло в нормальну, звичну колію, коли пенсія пристойна і можна на ту пенсію жити — не тужити, длубатися потроху в городі, в саду, богові молитися — треба ж саме тепер — ця зустріч із Сидором… І де він тільки взявся? Наче ж заїхав Петро світ за очі, наче й змінилися вони обидва за сорок років, а, бач, пізнали одне одного одразу, з першого погляду, тільки зустрілися очима — і наче блискавка між ними вдарила… Їм було про що говорити, було що згадати…

Петро повернувся, простяг руку до настільної лампи і увімкнув світло: жовтавий електричний кисіль залив кімнату, вихопивши небагате, але добротне її вбрання. Посеред кімнати стояв стіл, застелений чистою білою скатертиною, чотири стільці оточували його з боків, під стіною тулився старий комод, застелений білим рушником. Обстановка навіть як і для сільської хати була спартанською, але Петрові вистачало — розкошувати він не звик: виріс ось у такій хаті і помирати в такій самій, мабуть, доведеться. А може, дасть господь усіх гараздів — і випаде йому перед смертю щасливий льос, як давно вже не випадало, і з'явиться тоді, як манна небесна, чудова білокамінна хата, така, як їх сьогодні усі навкруг будують — з мансардою і зеленою травичкою. Травичка підстрижена рівнесенько, як вибрита, посеред неї ялинка, зелена уся, аж сиза, глиця під нею акуратненько зібрана, а там і квітничок.

Уся ця ідилія уявлялася йому що далі, то все частіше, і він ловив себе на думці, що не потрібна йому хата з мансардою, травичка і ялинка — аби тільки спокій, і дім цей був його фортецею, він уявлявся тихою гаванню, куди можна буде заплисти і днями не висовуватись, жити тільки для себе, не зважаючи ні на кого, не виходячи вранці на ґанок і не розкланюючись із сусідами: «Здрастуйте вам, Ніно Сергіївно, добридень, Семене Порфировичу», — і чути у відповідь кинуте крізь зуби: «Доброго ранку, Петре Григоровичу», наче не вітаються, а про погоду говорять. Сусіди дивилися на нього, як на