Читати книгу - "Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба"

— То нехай Брошковий Жук ковтне ще одну пігулку, — запропонував Чіп, — і побажає, щоб ми летіли в правильному напрямі.

— Чудово, — погодився Стократно Збільшений, — я готовий.

Солом’яник став ритися в кишені, шукаючи перцівничку, в якій залишалося ще дві пігулки, але кишеня була порожня.

Усі занепокоїлися, обнишпорили кожну п’ядь обох диванів, але безцінну коробочку наче вітром здуло.

А Блазнюк летів собі й летів, і ніхто не міг сказати, куди він їх несе.

— Певно, я залишив перцівничку у Воронячому гнізді, — сумно зітхнув Солом’яник.

— Кепсько, нічого не скажеш, — мовив Бляшаний Лісоруб, — та зараз нам хоча б не гірше, ніж було у гнізді.

— Нам краще, — поправив його Чіп, — бо одна пігулка таки дозволила нам покинути оте страшне гніздо.

— А все-таки шкода, що я загубив решту дві. Це все я винен і моя недбалість, — картав себе Солом’яник. — У такому строкатому товаристві, як наше, щомиті щось може статися, може, просто зараз ми летимо назустріч новій небезпеці.

Ніхто йому не заперечив, і запала гнітюча тиша.

А Блазнюк летів собі й летів.

І тут почувся здивований Чіпів вигук.

— Напевне, ми уже на Півдні, — закричав хлопець, — бо під нами все червоне!

Усі відразу ж давай перехилятися через диванні спинки, через бильця, намагаючись роздивитися, що там під ними, і тільки Джек нікуди не перехилявся, бо боявся, щоб його голова не зіскочила з шиї та не загула донизу. Червоні будинки, паркани, дерева — все внизу вказувало на те, що вони пролітають над володіннями Доброї Чаклунки Глінди. Блазнюк невтомно летів далі, і невдовзі Бляшаний Лісоруб побачив знайомі дороги та будівлі й, зорієнтувавшись на місцевості, попросив літуна взяти трішечки вбік, щоб вони відразу ж потрапили до Гліндиного палацу.

— Чудово! — захоплено вигукнув Солом’яник. — Не страшно, що ми загубили бажальні пігулки, бо ми й так прилетіли куди треба.

Блазнюк поступово збавляв висоту, все нижче й нижче, аж ось приземлився в чудовому саду Чаклунки, посеред оксамитового зеленого газону біля фонтана, звідки замість води високо вгору били струмені сяйливих самоцвітів і опадали у спеціальну витесану з мармуру чашу.

Від Гліндиного саду очей не можна було відірвати — таке все було гарне, і поки наші мандрівники зачаровано розглядали його дивовижі, звідкись, мов із-під землі, взявся загін охоронців і оточив незнайомців. Щоправда, охоронці, які служили Добрій Чаклунці, нітрохи не скидалися на завойовниць із Війська Непокори, котрим верховодила Полководиця Жинжур, хоч це також були дівчата. Дівчата Глінди мали на собі чепурну форму, були озброєні мечами та списами, а марширували вони так зґрабно й вишукано, що одразу було знати, що їх навчали за всіма правилами військової науки.

Командувачка, яка очолювала загін, а заразом була й приватним охоронцем Глінди, відразу впізнала Солом’яника та Бляшаного Лісоруба й шанобливо їх привітала.

— Доброго дня! — привітався Солом’яник, галантно знімаючи капелюха, а Бляшаний Лісоруб по-військовому відсалютував. — Ми хотіли би просити аудієнції у вашої справедливої правительки.

— Глінда зараз у палаці й уже чекає вашого приходу, — доповіла командувачка. — Ви ще були далеко звідси, а вона вже знала, що до неї летять гості.

— Оце-то дивина! — здивувався Чіп.

— А от і ніяка не дивина, — не погодився з ним Солом’яник. — Добра Глінда — могутня чаклунка, і хоч би що коїлося у Країні Оз, вона все-все знає. І я підозрюю, що причину наших відвідин вона також знає не гірше за нас.

— Тоді чого було сюди летіти? — розгублено запитав Джек.

— А для того, щоб ти зрозумів: не голова у тебе на плечах, а гарбуз! — відрубав Солом’яник. — Даруйте, але якщо Глінда вже нас дожидає, то негарно змушувати її чекати.

Отож усі повставали з диванів, і командувачка повела до палацу цю строкату процесію, в якій знайшлося місце навіть Дров’яній Козлі.

Глінда сиділа на троні з тонкою позолотою, і коли до неї зайшла така різношерста компанія та почала вклонятися, вона ледве стрималася, щоб не усміхнутись. Солом’яника і Бляшаного Лісоруба вона знала і любила, а от незґрабного гарбузоголового страхопуда Джека та Стократно Збільшеного Брошкового Жука чаклунка бачила вперше, і вони найбільше її розсмішили. А Дров’яна Козла скидалася на звичайнісіньку дерев’яну колоду, котра взяла собі й ожила, а коли Козла вклонялася, то зробила це так незґрабно, що аж гепнула головою об підлогу, розсмішивши цим охорону й саму Глінду.

— Я хотів би донести до відома Вашої Світлості, — почав Солом’яник урочистим тоном, — що моє Смарагдове місто опинилося в руках збіговиська нахабних дівчисьок, озброєних спицями для плетення. Дівчиська поневолили всіх городян-чоловіків, обдерли з усіх вулиць та будинків смарагди і захопили трон.

— Знаю, — кивнула Глінда.

— А ще вони погрожували смертю мені та моїм вірним друзям, які стоять перед вами, — розповідав далі Солом’яник. — І якби нам не вдалося уникнути їхніх лабет, кінець наш був би неминучий.

— Знаю, — повторила Глінда.

— І от я прийшов до вас просити допомоги, — підсумував Солом’яник, — бо знаю, що ви завжди з радістю допомагаєте скривдженим та ображеним.

— Твоя правда, — розважно зауважила Чаклунка. — Але Смарагдовим містом править Полководиця Жинжур, вона проголосила себе Королевою, тож яке я маю право їй перечити?

— Але вона силоміць позбавила мене трону, — заперечив Солом’яник.

— А як ти отримав титул володаря Смарагдового міста? — спитала Глінда.

— Він дістався мені від Чарівника Оза, за згодою городян, — пояснив Солом’яник, трохи знітившись від цих запитань.

— А він від кого перейняв управління Смарагдовим містом? — без тіні усміху допитувалася далі Глінда.

— Кажуть, він відняв його в Пасторії, що правив перед ним, — промовив Солом’яник, почуваючись ніяково під поглядом Чаклунки.

— Отже, — підсумувала Глінда, — престол Смарагдового міста належить не тобі й не Полководиці Жинжур, а отому Пасторії, в якого Чарівник Оз відняв його.

— Ваша правда, — покірливо визнав Солом’яник, — але Пасторії вже й на світі давно немає, а