Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

Сповнений бентежних почуттів, уявляючи собі, який вигляд матиме Вовченко, що так пошився у дурні зі своїм «молодим кадром», майор вскочив у кімнату оперативників і, гостро зиркнувши на Юрія, сів за свій стіл.

До старшого оперативного уповноваженого поверталося життя, поверталися барви речей, пахучість повітря. Коли б зараз здибався із Ганною Іванівною, що напророчила йому таку удачу, він розцілував би цю засохлу, зморщену грушу, як свою першу любов!..

Юрій умовився зустрітися з Інною ввечері в Піонерському парку. Він уже двічі зірвав побачення і не міг пояснити цього, лише пробурмотів щось про термінову роботу. Інна була терпляча, здавалося, розуміла, що хлопець і справді не міг прийти, і подзвонила втрете.

— Але якщо й цього разу не прийдете… — мило пригрозила вона.

— Такого вже не станеться, — заприсягнувся лейтенант. — Запевняю…

— Ви й тоді обіцяли…

Хлопець замовк.

— У спорті дозволено три спроби, — пожартувала дівчина. — Розумієте, Юрію. Це у нас третя… спроба зустрітися… І остання…

— Я буду, — твердо повторив Гармаш.

— Я так скучила за вами, — ніжно прошепотіла Інна.

Юрій мало не поцілував трубку, в якій прошепотів любий голос. Оглянувся на товаришів, що сиділи за своїми столами, побачив зосереджене обличчя Дроздова, який щось писав, глянув на капітана Погосова, що ніби меланхолійно, а насправді дуже уважно перегортав сторінки якоїсь справи, і йому стало ніяково за свою хлоп'ячу ніжність у цій атмосфері діловитості, в службовому кабінеті, де вершилися долі людей і, здавалося, само повітря було сповнене відповідальності й строгості.

— До вечора, — тихо промовив у трубку і ще раз оглянувся, намагаючись вгадати, чи не зрозуміли товариші, що це не службова розмова.

Дроздов, як і раніше, скрипів пером. Гера Погосов підвів голову й задумливо втупився у стіну, потім знову нахилився над папкою й перегорнув сторінку.

Юрій заспокоївся і глянув на свого годинника. Пів на п'яту. Молодець Інна, що подзвонила наприкінці робочого дня. Зранку важко було б сказати, як складуться обставини. Правда, і в останню хвилину Вовченко може викликати й дати невідкладне доручення. Така вже неспокійна робота. Хоч, з іншого боку, він і не мусить відсиджувати в кабінеті цілий день, а може будь-якої хвилини податися, пославшись на справи. Ніхто не спинить його, ніхто, навіть Вовченко, не розпитуватиме, чому й куди він іде. Адже він полює на хижого звіра-злодія, і йому надано право самому вирішувати, як краще його спіймати. Проте Юрій і думати не смів, щоб хоча хвилину робочого дня використати в особистих потребах.

Коли велика стрілка годинника підсунулася до п'яти, лейтенант згорнув папери й поклав їх у сейф.

Гера Погосов підпер рукою щоку і, здавалося, замріявся. Та ось раптом звернувся до сусіди: — Юрію Сергійовичу, ви на вечір нікого не викликали?

— Ні.

— Хотів вас попросити допомогти мені в одній справі.

Юрій завмер.

— Якщо, звісно, маєте час і бажання…

— Я зайнятий сьогодні, Георгію Ованесовичу, — ніяковіючи, відповів лейтенант.

— А говорили, що нікого не викликали… У вас якесь оперативне завдання?

— Нi, особисті справи, Георгію Ованесовичу. Пробачте…

Юрій помітив лукаву усмішку Погосова і несподівано похмурий погляд Дроздова.

«Чого це майор так зло на мене дивиться? Як на ворога. Що я йому такого зробив?» — збентежено подумав Гармаш, але в ту ж мить Погосов знову відвернув його увагу.

— Це, звичайно, цікавіше, ніж розмова з нашими клієнтами… Хоч буває і так, ідеш на побачення, а дорогою зустрічаєш «клієнта», який тебе цікавить, і тоді пропадай любов, міняєш маршрут… Отже, побажаємо Юрію Сергійовичу, щоб сьогодні йому ніякий «клієнт» не перейшов дороги, — весело закінчив Погосов, звертаючись до майора. Дроздов відвів погляд.

Юрій зрозумів, що зміст розмови по телефону, хоч він сказав у трубку лише кілька слів, — не секрет для його колег. Певно, виказала інтонація голосу… Адже всі тут психологи! Він зашарівся і вискочив з кабінету.

Погосов провів його своєю доброзичливою, білозубою усмішкою.

…Інна запізнилася, підійшла якось несподівано, звідки і не чекав її. Наче сплелася із вечорової сутіні, жовтих бризок від туманних ліхтарів і застигла біля нього, викарбувана на тлі темного неба, що нависло над Дніпром.

— Добривечір, Юрку.

— Я думав, що цього разу вже вам щось стане на заваді, — признався він, не зводячи погляду із стрункої постаті дівчини. Придивлявся, ніби вперше побачив її. Кожної нової зустрічі ніби наново відкривав її, і щоразу вона здавалась йому все складнішою, цікавішою. Можливо, в своєму юнацькому захопленні сам надавав їй таких рис, яких шукав у неї, створював її образ і врешті починав вірити, що саме такою вона і є.

Інна мовчки взяла його під руку і повела ближче до ледь помітних у присмерку ажурних грат, що оперізували дніпрову кручу.

Її маленька рука, здавалося, пропалювала наскрізь піджак і сорочку, і він відчував, якою дорогою, рідною стає йому ця ніжна дівчина…

Мовчки спустилися кам'яною доріжкою вниз до освітленої балюстради, де, незважаючи на прохолодний вересневий вечір, юрмився натовп.

— Я люблю тут прогулюватись, — сказала Інна. — Коли йду в сутіні над парковою кручею і краєм ока бачу внизу чорну стрічку Дніпра, мені здається, що я птах і лечу над світом.

— Ви поетична натура, Інно.

Юрій розумів її. І справді, отак ввечері можна відчути себе птахом. Струнка, легенька дівчина наче не йде поруч, а пливе біля нього в повітрі, a з нею і він сам стає дужий, вільний, легкокрилий.

— Мати завжди дорікає мені, що я мрійниця і вигадниця, засміялася дівчина. — Колись, як ми з нею відпочивали на Херсонщині, я любила лежати в степу і стежити за шуліками. Дивилася, як вільно шугають вони у повітрі. Наче разом