Читати книгу - "Осінній сезон смертей"

Третій поверх. У коридорі — наші партнери. Ми рухаємося на диво синхронно. Тут трошки світліше, і ми обстежуємо наше крило тим самим робом. Нікого.

Четвертий поверх. Звідкись згори відчувається дивний жахливий сморід. Чим вище ми піднімаємося, тим відчутнішим він стає, і нарешті на шостому сморід обволікає нас настільки щільно, що, здається, його можна навіть помацати. Причина скоро стає ясна — на кухні в’єтнамці смажать оселедця. І попри сморід, ми обшукуємо це крило з тою ж сумлінністю, що й попередні. З тим самим результатом.

Сьомий поверх. Нікого. Шанси збільшуються, як сказав би Остап Бендер.

Восьмий поверх. Двері пральні зачинені. Алик пожвавився, та я вчасно зупинив його занесену для удару ногу — двері забиті ззовні. Далі — порожньо.

Останній поверх. Я стиснув руків’я ножа ще міцніше. Є ще дах, але це — потім. Тут на поверсі темно. Темно і в прохідному коридорі. Алик чиркає сірниками, я напружуюся. Порожньо. Ми повільно посуваємося коридором. На кухні самотньо горить конфорка. Нікого, ходімо далі. Алик дихає поряд, потім дихання раптово зникає — зайнявся обстеженням блоку. Роблю кілька кроків і завмираю. Спереду щось рухається. Обережно, невпевнено, просто на мене. Хочу вигукнути: «Хто тут?», але тільки ловлю ротом повітря, всі слова застрягли в горлі. Спокійніше, Кропива. Крок ліворуч, перегороджую собою коридор. Людина майже вже поруч, я відчуваю, що треба гукати Алика. і, як не дивно, мені це вдається.

— Сюди!!!

Просто переді мною на підлогу з гуркотом падає якийсь посуд, швидше за все — кастрюля. Алик уже поряд, спалахує сірник. У стінку втискується переляканий негр, крик прямо в писок з темряви будь-кого перелякає. На підлозі справді валяється кастрюля, він навпомацки пробирався з посудиною на кухню. Алик копнув ногою кастрюлю, виматюкався. Негр шмигнув у свій блок, хряснули двері.

— Чого верещиш?

— Я думав…

— Думав він! Мать твою! Іди далі!

Через десять хвилин останній можливий закапелок гуртожитку було обстежено. Або Макс ховається в якійсь кімнаті, або причаївся на даху.

— Добре, пішли донизу, — розпорядився Алик. Його обличчя не було видно в темряві коридору, але по голосу я відчував — він не зовсім впевнений у правильності наших дій.

Повільно спускаємося. Десь між п’ятим і четвертим поверхами мені під ногу попало щось слизьке, і я ледь не загримів по сходах, вчасно встиг схопитися за бильця. Алика це чомусь розсмішило. У прохідному коридорі на нас уже чекали Гоша з Маленьким Аликом.

— Що робимо далі?

Питання, задане Гошею, цікавило всіх. Алик пошкрябав заросле підборіддя. Кавказьке самолюбство, зрозуміло, нікому не дозволить ось так просто відступити.

— Зараз щось придумаємо, — Алик витяг з кишені пачку сигарет. — По-любому не міг повз нас чмихнути. Тут він десь.

Усі троє вже давно поховали свою зброю, тільки я замислено грався ножем. Ховав лезо, натискав кнопку — клац! — знову ховав, знову натискав — клац! Щось мені в цьому всьому не подобалося. Не міг він не залишити для себе виходу. Не міг загнати себе в глухий кут свідомо. Чомусь він побіг не додому, а саме сюди забіг… Клац! Ясне діло, дома в нього кохана жінка, не може ж він — клац! — привести до неї своїх ворогів… Але ж і попадатися він не збирається. Клац!

— Кінчай клацати! Думати заважаєш!

Цигарки дістали вже всі троє. Алик запалив сірника, але припалити не встиг — вогник згас на півдорозі до сиґарети. Вилаявшись, він запалив ще один. Цей теж згас.

Ми стояли якраз на протязі. Я вже давно звернув на це увагу і зробив кілька кроків убік. На майданчику між першим і другим поверхом у віконній рамі не було скла, вітер дув саме звідти. Ось і гуляють протяги…

Вікно… Протяги… І раптом я все зрозумів. І одразу ж до мене дійшло головне — нема часу пояснювати, діяти треба негайно. Пояснення — потім, я злякався самої думки, що вже пізно вживати будь-яких заходів.

Цей страх підшморгнув мене, як удар шпорами скакового коня. Кількома стрибками я досяг вікна, скочив на підвіконня. Ніж у руці заважав, і я пожбурив його кудись у куток. За спиною хтось щось вигукнув, та в мене не було часу відволікатися на різні дрібниці. Холодний вітер кинув у обличчя краплі дощу, я замружився, почасти ще й для того, щоб подолати страх висоти, який пробуджується в такі хвилини. Висота невелика, але навіть у басейні я завжди замружуюсь, навіть коли стрибаю з півметрової тумбочки. А тут метрів три-чотири… Треба добре відштовхнутися…

Я стрибнув. М’яка від дощу земля стала моїм союзником — приземлення було вдалим, ось тільки рівновагу втримати не вдалося, я завалився набік. Скочив, знову ледь не грохнувся. Світло з вікон падало вниз, і я звернув увагу на прим’ятину в землі — Макс приземлився тут. Вперед!

Інстинкт підказував мені, куди бігти, і я мчав, не розбираючи дороги. Кілька разів я падав, із ніг до голови вимазався грязюкою. На бігу інстинкт поступився місцем твердій впевненості, що здогади мої правильні, і що я, ідіот, який встиг дізнатися про Макса майже все, зобов’язаний був згадати цю дрібницю і розкусити його план. Тепер я повинен виправляти власні помилки. Якщо встигну.

Попереду замаячила біла пляма, яка розплилася на землі. Вона була не суцільною, в неї ніби влипла темна тінь. У відчайдушному ривкові я скоротив відстань до білої плями. І з розгону врізався в людську постать, яка стояла на колінах.

Того світла,