Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вежі мовчання 📚 - Українською

Читати книгу - "Вежі мовчання"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вежі мовчання" автора Євген Вікторович Положій. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 52
Перейти на сторінку:
все склалося! У цьому районі саме зараз працює місія ООН, це мої знайомі. У них проект там. Хочеш, я довідаюся?

Він захотів, чому б і ні? Все-таки їхати з людьми, які хоч трохи орієнтуються, краще, аніж самому, та й у дорозі веселіше.

Тепер керівник проекту, хлопець років тридцяти, сидів поруч, а на задньому сидінні їхала його помічниця. Рад розпитував їх про те, що відбувається на кордоні, але вони з набагато більшим задоволенням розповідали про власні справи. Радику навіть стало цікаво — він зі здивуванням і недовірою слухав їх, але ніяк не міг второпати: невже хтось комусь навіщось у цьому світі ще задурно дає витрачати гроші просто так, в ім’я якихось незрозумілих цілей? Цей факт ніяк не вкладався в його голові, і він увесь час хотів спіймати цих суспільних діячів на невідповідності й загнати запитаннями в глухий кут.

— Проект дуже простий, — розповідав керівник місії, здається, його звали Сашко. — Кожна область України вибирає вісім районів, а у кожному районі вибирають п’ять селищ, п’ять громад.

— А хто ж обирає?

— Райони обирають в обласних адміністраціях, а потім громади самостійно пишуть заяви на участь. Тут, власне, якраз важливі й потрібні їхня ініціатива, їхнє бажання. Потім ми проводимо зустріч з активом села — лікарі, вчителі, депутати сільради — і пояснюємо суть проекту.

— А в чому ж суть проекту, я так і не зрозумів? — Рад і справді нічого не второпав.

— Суть — в активізації діяльності громад, щоб люди для себе самі щось зробили, розумієте? Щоб не залишалися байдужими, намагалися самостійно щось змінити! Європейська комісія й ООН виділяють певну суму грошей, аналогічну суму виділяє бюджет області, а громада повинна написати проект-заявку. Але головне в іншому — п’ять відсотків від усієї суми люди повинні зібрати самі. Наприклад, у цьому селі, куди ми їдемо, хочуть відремонтувати водопровід. Це їм вийде приблизно по сто п’ятдесят гривень з кожного двору. Сума, до речі, для нинішніх місць чимала, самі бачите, як вони тут живуть.

— Ну і як, погоджуються?

— Поки що так. Зараз от їдемо на другу зустріч, на неї вже прийде більше людей. Спочатку, звичайно, селяни хотіли відремонтувати дорогу, але це — величезні кошти, у нас стільки немає. Тому ми віджартувались: мовляв, контрабандисти дорогу розбивають, от за свої кошти нехай і ремонтують.

— Виходить, з одного боку, вони беруть участь у суспільному проекті, витрачають кошти ООН, а з другого боку — контрабандою займаються?

ООНівець насупився.

— Зрозумійте, — розчаровано й тихо сказав він, — тут же не всі контрабандисти. Є вчителі, лікарі, інтелігенція, у них є діти, вони теж ходять у школу й хочуть жити добре й чесно. Але люди ж не винні, що тут нема більше де заробляти, як тільки контрабандою. Заводи всі вирізали на металобрухт, лісгоспи дихають на ладан, роботи ніякої немає. За що жити? От і возять. Але, якщо вам так цікаво, ви краще у місцевих попитайте, я вас познайомлю, якщо хочете.

На це Рад і розраховував, беручи їх у супутники, — на контакт. Хоча, чесно кажучи, якоїсь певної мети у цій поїздці він не мав. Він цілком вірив Хріняці на слово, що тут не кордон, а решето, однак, якщо він уже сюди поїхав, то був не проти побачити щось нове і цікаве, потім можна довго й упевнено про це розповідати колегам і начальству. Так, мабуть, такі враження — ексклюзивний матеріал. Ну, хто ще з його знайомих побував хоча б раз у лігвищі контрабандистів?!

— А можна останнє запитання? — звернувся він до супутників. — Добре, я розумію, місцевим зайва копійка, як, втім, і не місцевим, не зашкодить. А навіщо це ООН та Європі? У НАТО нас готують?

ООНівець подивився на нього, як на прокаженого.

— А до чого ж тут НАТО, скажіть, будь ласка? Є певна програма, вона прийнята міжнародним співтовариством, — «вирівнювання територій» називається. Вони просто хочуть, щоб поруч жили адекватні й прогнозовані сусіди!

Радик, хоча й не побачив між дармовими грошима і добросусідством жодного взаємозв’язку, кивнув головою. Вони вже в’їжджали в село, і псувати стосунки з супутниками не входило в його плани.

— Ми зараз у клуб підемо, там на нас чекають, — сказала жінка, здається, Вікторія, із заднього сидіння. — Поставимо проектор і почнемо лекцію, а ви поки з народом поспілкуйтеся. Я вас із Нелею Григорівною познайомлю, вона географію у школі викладає.

Біля клубу їх зустрів голова сільської ради, хлопець років двадцяти семи у шкіряній куртці, кельні на змійці, турецьких джинсах, гостроносих турецьких же туфлях, втім, усе походження його гардероба недвозначно вказувало на місце придбання — склади контрабандистів, які займали тепер ледве не половину території районного центру. Він гордо називав себе мером, висловлював усіляку повагу приїжджим, після лекції навіть запросив на врочистий обід у ресторан, а поки попросив розташовуватися на свій розсуд.

Неля Григорівна виглядала цікавою жінкою, дуже жвавою, товариською, з багатою мімікою й лексикою, вона говорила дуже правильною, як вона сама сказала,

«радянсько-російською мовою» й цілком була обізнана щодо місцевого життя-буття.

— Так, — розповідала вона, — так усе і є, як ви кажете! Абсолютна правда! Знаєте, як у нас державний кордон охороняють? У кожному селі поруч із кабінетом голови сільради — кабінети дільничного міліціонера й прикордонника. Він дільничний, розумієте? Коли контрабанду везуть, його ніколи у селі немає. Їде, розумієте-бо, на обхід кордону! Ви його будинок відразу тут помітите, о-от-такий домина здоровий! І паркан височенний! — В її словах чувся сарказм, але не чулося осуду. — У нас цією справою чоловік десять керують, усі, між іншим, депутати сільради, шановані люди. Без них ми б давно вже померли без роботи. Я теж за їхню партію голосувала.

Вона не боялася говорити. Навіть не поцікавилася, звідки він і навіщо запитує. Очевидно, це була настільки загальновідома й доступна інформація, яка циркулює на побутовому рівні, що до неї звикли й давно не вважали якимсь секретом. Ні тут, ні в іншому місці. Ця величезна дірка на кордоні виявилася дійсно окремою маленькою державою в державі, якій дозволяли жити так, як вона

1 ... 33 34 35 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вежі мовчання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вежі мовчання"