Читати книгу - "Кобзар, Шевченко Т. Г."

Матінко моя».

Отак вона вишивала

У віконце поглядала,

Чи не ревуть круторогі,

Чи не йде чумак з дороги.

Іде чумак з-за Лиману

З чужим добром, безталанний,

Чужі вели поганяє,

Поганяючи, співає:

«Доле моя, доле,

Чом ти не такая,

Як інша чужая?

Чи я п՚ю, гуляю?

Чи сили не маю?

Чи до тебе доріженьки

У степу не знаю?

Чи до тебе свої дари

Я не посилаю?

Є у мене дари -

Очі мої карі.

Молодую мою силу

Багаті купили;

Може, і дівчину без мене

З іншим заручили…

Навчи ж мене, моя доле,

Гуляти навчи».

Та й заплакав сіромаха,

Степом ідучи.

Ой застогнав сивий пугач

В степу на могилі,

Зажурились чумаченьки,

Тяжко зажурились.

«Благослови, отамане,

Коло села стати,

Та понесем товариша

В село причащати».

Сповідали, причащали

Й ворожки питали,-

Не помогло… з незціленним

В дорогу рушали.

Чи то праця задавила

Молодую силу,

Чи то нудьга невсипуща

Його з ніг звалила.

Чи то люди поробили

Йому, молодому,

Що привезли його з Дону

На возі додому.

Благав бога, щоб дівчину…

Хоч село побачить.

Не доблагав… Поховали,

Ніхто й не заплаче!

Поставили громадою

Хрест над сиротою

Й розійшлися… Як билина,

Як лист за водою,

Пішов козак з сього світа,

Все забрав з собою.

А де ж тая мальована,

Шитая хустина?

А де ж тая веселая

Дівчина-дитина?!

На новому хресті хустку

Вітер розвіває,

А дівчина у черниці

Косу розплітає.

18 октября 1844, С.-Петербург

Чого мені тяжко, чого мені нудно,

Чого серце плаче, ридає, кричить,

Мов дитя голодне? Серце моє трудне,

Чого ти бажаєш, що в тебе болить?

Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?

Засни, моє серце, навіки засни,

Невкрите, розбите,- а люд навісний

Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі.

13 ноября 1844, С.-Петербург

Заворожи мені, волхве,150

Друже сивоусий!

Ти вже серце запечатав,

А я ще боюся.

Боюся ще погорілу

Пустку руйнувати,

Боюся ще, мій голубе,

Серце поховати.

Може, вернеться надія

З тією водою

Зцілющою й живущою,

Дрібною сльозою -

Може, вернеться з-за світа

В пустку зимувати,

Хоч всередині обілить

Горілую хату. І витопить, і нагріє,

І світло засвітить…

Може, ще раз прокинуться

Мої думи-діти.

Може, ще раз помолюся,

З дітками заплачу.

Може, ще раз сонце правди

Хоч крізь сон побачу…

Стань же: братом, хоч одури.

Скажи, що робити:

Чи молитись, чи журитись,

Чи тім՚я розбити??!

13 декабря 1844, С.-Петербург

За думою дума роєм вилітає;

Одна давить серце, друга роздирає,

А третяя тихо, тихесенько плаче

У самому серці, може й бог не побачить.

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову

Привітає, угадає

Великеє слово?

Всі оглухли - похилились

В кайданах… байдуже…

Ти смієшся, а я плачу,

Великий мій друже.

А що вродить з того плачу?

Богилова,152 брате…

Не заревуть в Україні

Вольнії гармати.

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни.

Не заріже - викохає

Та й продасть в різницю

Москалеві. Цебто, бачиш,

Лепта удовиці

Престолові-отечеству

Та німоті153 плата.

Нехай, брате. А ми будем

Сміяться та плакать.

30 декабря 1844, С.-Петербург

Не завидуй багатому:

Багатий не знає

Ні приязні, ні любові -

Він все те наймає.

Не завидуй могучому,

Бо той заставляє.

Не завидуй і славному:

Славний добре знає,

Що не його люди люблять,

А ту тяжку славу,

Що він тяжкими сльозами

Вилив на забаву.

А молоді як зійдуться,

Та любо, та тихо,

Як у раї,- а дивишся:

Ворушиться лихо.

Не завидуй же нікому,

Дивись кругом себе:

Нема раю на всій землі,

Та нема й на небі.

4 октября 1845, Миргород

Не женися на багатій,

Бо вижене з хати,

Не женися на убогій,

Бо не будеш спати.

Оженись на вольній волі,

На козацькій долі:

Яка буде, така й буде,

Чи гола, то й гола.

Та ніхто не докучає

І не розважає -

Чого болить і де болить,

Ніхто не питає.

Удвох, кажуть, і плакати

Мов легше неначе;

Не потурай: легше плакать,

Як ніхто не бачить.

4 октября 1845, Миргород

Шафарикові155

Запалили у сусіда

Нову добру хату

Злі сусіди; нагрілися

Й полягали спати,

І забули сірий попіл

По вітру розвіять.

Лежить попіл на розпутті,

А в попелі тліє

Іскра вогню великого.

Тліє, не вгасає,

Жде підпалу, як той месник,

Часу дожидає,

Злого часу. Тліла іскра,

Тліла, дожидала

На розпутті широкому,

Та й гаснути стала.

Отак німота запалила

Велику хату. І сім՚ю,

Сім՚ю слав՚ян роз՚єдинила

І тихо, тихо упустила

Усобищ лютую змію.

Полилися ріки крові,

Пожар загасили.

А німчики пожарище

Й сирот розділили.

Виростали у кайданах

Слав՚янськії діти

І забули у неволі,

Що вони на світі!

А на давнім пожарищі

Іскра братства тліла,

Дотлівала, дожидала

Рук твердих та смілих,-

І дождалась… Прозрів єси

В попелі глибоко

Огонь добрий смілим серцем,

Смілим орлім оком!

І засвітив, любомудре,

Світоч правди, волі…

І слав՚ян сім՚ю велику

Во тьмі і неволі

Перелічив до одного,

Перелічив трупи,

А не слав՚ян. І став єси

На великих купах,

На розпутті всесвітньому

Ієзекіїлем,156

І - о, диво! - трупи встали

І очі розкрили,

І брат з братом обнялися

І проговорили

Слово тихої любові

Навіки і віки!

І потекли в одно море

Слав՚янськії ріки!

Слава тобі, любомудре,

Чеху-слав՚янине!

Що не дав ти потонути

В німецькій пучині

Нашій правді. Твоє море

Слав՚янськеє, нове!

Затого вже буде повне,

І попливе човен

З широкими вітрилами

І з добрим кормилом,

Попливе на вольнім морі,

На широких хвилях.

Слава тобі, Шафарику,

Вовіки і віки!

Що звів єси в одно море

Слав՚янськії ріки!

Привітай же в своїй славі

І мою убогу

Лепту-думу немудрую

Про чеха святого,

Великого мученика,

Про славного Гуса!

Прийми, отче. А я тихо

Богу помолюся,

Щоб усі слав՚яне