Читати книгу - "Поеми - т. 4, Франко І. Я."

«Прошу сісти! Так, значить,

Ви про мене щось чували?» -

«Пані, ах, які похвали

Фама скрізь про вас кричить!

А сі любі ангелятка -

Ваші діточки? А татка,

Певно, дома десь нема?» -

«Ох, мій пане, я вдовиця!

Та вам, може б, поживиться?

Зараз зладжу я сама!»

«О спасибі, люба пані!

(А в кишках, мов в барабані,

Пусто, марша тне живіт!)

Їсти в вас я й не посмів би!

Вашим любим словом хтів би

Ум свій, серце напоїть!»

«Бачу, друже, що ти чемний,

І розумний, і приємний,-

Любий гість мені такий!

Будем говорити много,

Та проте поперед всього

Зараз їж мені і пий!»

І метнулась до комірки,

Принесла аж три тарілки

М'яса, шницлів, ковбаси;

Перед мене все приносить,

Потім сіла, та ще й просить:

«Їж! Чом більше не їси?»

Ну, я їм, аж хата ходить!

Малпа тим часом розводить

Теревені всі свої

Про жіночі нерви ніжні,

Про мужчин чуття побіжні,

Про рабство жінок в сім'ї.

Про «небіжчика» спімнула

Та й тяженько так зітхнула:

«Він мене не розумів!»

Далі скочила в культуру,

Ворожбу, літературу,

Стрій, політику і спів.

Я потакую й смакую,

Та для форми десь-якую

Опозицію зведу;

Малпа спорить, гарячиться,

Бачу, потік не скінчиться,

Тож, наївшись, більш не жду.

«Пані люба, я щасливий,

Що такий тут скарб правдивий

Несподівано знайшов!

Тут скріпив я тіло й душу,

Та простіть, спішити мушу,

Та прийду швиденько знов».

Малпа щось там ще плескала,

Я не слухав, як дам драла,

Коло Вовка опинивсь.

«Ах, Микито, я тут гину,

А ти там цілу годину!

Ну, приніс що? Пожививсь?»

«Пожививсь,- говорю,- брате,

Та з собою страву брати

Не подоба, просто стид.

То ти йди до хати, друже,

Малпа гостям рада дуже,

То й тебе вона вгостить».

Вовк у хату. Я се бачу,

Добре знаю вовчу вдачу,

То під стінку притуливсь,

Слухаю. Ось Вовк вітаєсь,

Малпа щось його питаєсь,-

Вовк на лавці розваливсь.

«Дай обідать, Малпо глупа!

А се що? Чортяток купа?

Ну, та й погань, боже крий!

Та бо й ти - хай дундер свисне!

Глянеш - молоко аж кисне…

Ну, а де твій чорт старий?»

Так Вовчисько ляпав здуру.

А втім Малпа цеглу з муру

Як ухопить, як шпурне

В саму морду - боже любий!

Висипала штири зуби…

Мій Неситий як ревне!

Був би Малпу вбив на місці,

Ба, коли Малпи звинніщі,

Як не скочать діточки:

Сей камінням Вовка пражить,

Той знов очі видрать важить,

Двоє хапле за дрючки.

Лущать, б'ють без милосердя!

Ледво-не-ледво відпер я

Двері й крикнув: «Вовче, йди!»

От він вискочив в тій хвили,

Бо були б його убили,

Ніби гамана жиди.

Відтоді у Малпи Фрузі

Став я в ласках по заслузі,

Вовк же гірший полину.

Тож я вірю щастю свому:

Серед бурі, серед грому

Інші тонуть, я сплину».

Отака велась розмова,

Поки шляхом Лис до Львова

Враз з Бабаєм дочвалав!

Саме в пообідню пору

На майдані просто двору

Він на суднім місці став.

Повідають мудрі люде:

Прибудь розум, щастя буде.

Того й Лис державсь усе:

Хоч мороз шкребе по тілі,

Але рухи бистрі, смілі,

Гордо голову несе.

Так він виступив охоче:

Всі на нього вперли очі,

Всім зробилось прикро так,

Мов чекали грому, бурі…

Між ряди німі, понурі

Лис вступив, мов весельчак.

«Га, убійце ти проклятий!

Ти ще смієш тут ставати? -

Грізно з трону крикнув цар.-

Гляньте, панство, він ступає

Так свобідно, мов не знає,

Як гидкий прислав нам дар.

Га, ти міх брехень і зради!

Ні, не надійся пощади!

Яця ти на смерть загриз!

Цап, твій спільник в Яця смерти,

Вже на штуки є роздертий,

Се й тебе жде, пане Лис!»

Лис поблід, почав тремтіти,

Наче перший раз на світі

Новину таку почув;

Далі, руки заламавши

І лице слізьми облявши,

На все горло так зарув:

«Ой-ой-ой, годино чорна!

Яць загиб, душа моторна,

І проклятий Цап іздох!

Ох, окрадений Микито,

Твій найбільший скарб десь скрито!

Що ж почну я! Ох-ох-ох!»

«Що се ти верзеш, брехуне?» -

Цар до нього гнівно суне.

«Царю, вбий мене тепер!

Се ж мій скарб пропав безцінний,

То й я жити вже не склінний,

Ліпше б я відразу вмер!

Га, я думав, що на Яця

І на Цапа можна здаться.

Через них я й передав

В запечатанім пакунку

Скарб для тебе в подарунку -

Світ такого не видав.

Там діамант був чудовний,

Що вночі, мов місяць повний,

Серед потемків світив;

Там був перстінь рубіно́вий,

Що склоняв всіх до любови

К тому, хто його носив.

Се цареві слав я радо,

Для цариці ж ще свічадо 5

Смарагдове приложив:

Хто глядівсь в нім за погоди,

Набирав здоровля, вроди,

Навіть мертвий би ожив.

Отакі цінні клейноди

Я, не надіючись шкоди,

Через Яця передав.

Чи ж міг думать