Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Оповідання, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Оповідання, Коцюбинський"

221
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Оповідання" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 37
Перейти на сторінку:
ви­тяг пе­ред се­бе батіг, як ре­вольвер, - жак сту­лив всім ус­та, і білі бо­ро­ди, не­мов зів'ялі, упа­ли на гру­ди. По­то­му зчи­нив­ся ґвалт. Ста­рий шо­хат Аб­рум, який на своєму дов­го­му віку спокійно пе­рерізу­вав гор­ло ти­ся­чам ку­рей та гу­сок, збілів увесь і зак­ри­чав. Як! Во­ни хо­чуть стріля­ти! Ті не­ро­зумні, ті бо­жевільні! Оті «політи­ки»! Во­ни хо­тять про­ли­ти кров, яка впа­де на наші ж го­ло­ви. Во­ни вик­ли­чуть помс­ту - і помс­та, як вовк, по­же­ре наші діти, увесь спокійний на­род!.. Ай-вай!..

І всі кри­ча­ли ра­зом з Аб­ру­мом, кри­ча­ли без­зубі ро­ти, кри­ча­ли зморш­ки муд­рості й досвіду, ска­ка­ли бо­ро­ди й білі та худі ру­ки. І од обу­рен­ня й кри­ку всім ста­ло душ­но і навіть лег­ше, так на­че кри­ком во­ни прог­на­ли з ха­ти три­во­гу.


Те гост­ре обу­рен­ня, од­нак, ско­ро прой­шло, і кри­ки по­волі за­тих­ли. Знов вста­ло пи­тан­ня - те са­ме, що і спо­чат­ку, - що ж ма­ють ро­би­ти? Час ішов, і кож­на хви­ли­на, що ко­на­ла навіки, ро­ди­ла дру­гу, а та наб­ли­жа­ла страш­ну невідомість. Ніхто вже нічо­го не ра­див. Всі по­чу­ва­ли вто­му. І чим ясніше ста­ва­ло, що не­ма ра­ди, що не мож­на навіть втек­ти, бо не­ма ко­ней, лю­ди по­ча­ли віри­ти в чу­до. Ста­неться щось та­ке, що од­вер­не біду, про­цесія прой­де ти­хо і не за­че­пить ніко­го. Ще, мо­же, нічо­го! Мо­же, нічо­го не бу­де!


Комусь прий­шла дум­ка: що ска­же сліпа Ес­тер­ка? Ведіть сю­ди Ес­тер­ку!.. Во­на вга­дає…


І всі за­ба­жа­ли по­чу­ти, що ска­же Ес­тер­ка.


Візник Йо­сель і зять Аб­румів підня­лись при­вес­ти сліпу.


Вона ще не спа­ла. На по­розі тем­ної, як і ха­зяй­ка, ха­ти во­на сиділа чор­ною ку­пою і, зда­ва­лось, співа­ла. Тихі жалібні згу­ки, мов плач ди­ти­ни, йшли зни­зу, з чор­ної ку­пи, і бу­ла так чуд­но і навіть страш­но чу­ти той спів, що Йо­сель спи­нив сво­го то­ва­ри­ша і не зва­жу­вавсь обізва­ти­ся до ста­рої. Він не міг розібра­ти, чи во­на співає, чи пла­че. Врешті на­ва­живсь і сти­ха пок­ли­кав:


- Бобе!.. бо­бе Ес­тер­ко!..


Долі тремтіли ті самі згу­ки.


- Бобе!.. Слу­хай­те, бо­бе.


Спів стих, і по­чу­лось дов­ге жалібне ся­кан­ня но­са.


Коли їй роз­павіли, чо­го прий­шли, во­на мовч­ки вста­ла і прос­тяг­ла у пітьму трем­тячі ру­ки, шу­ка­ючи опо­ри. Ії взя­ли під ру­ки і по­ве­ли. Двері од тем­ної ха­ти ли­ши­лись от­во­ром.


Скрізь, де во­ни про­хо­ди­ли попід освітлені вікна й од­чи­нені двері, до них прис­та­ва­ли жінки й чо­ловіки; діти бігли за ни­ми, не­на­че ку­ря­ва. Одні дру­гим шеп­та­ли, що сліпу Ес­тер­ку, яка вга­да­ла смерть своїх дітей, а по­то­му вип­ла­ка­ла очі за ни­ми, ве­дуть до шо­ха­та.


В світлиці Аб­ру­ма на­би­лось стільки на­ро­ду, що ста­ло ди­ха­ти труд­но. Ко­ли ж од­чи­ни­ли вікно, щоб впус­ти­ти повітря, світло впа­ло на ціле мо­ре нап­ру­же­них схвильова­них об­лич, і крізь вікно в ха­ту влетіла сто­ока три­во­га.


І всі по­ба­чи­ли Ес­тер­ку, її ска­менілий од го­ря вид, її чер­воні очі, з яких без упин­ку стіка­ла сльоза. Мов вітер повіяв по всіх об­лич­чях. Ай-вай!


Абрум хотів її по­са­ди­ти, але во­на не сіла. Тільки опер­лась на по­руч­чя стільця. Її щось пи­та­ли, щось го­во­ри­ли, але во­на не чу­ла. Що їй бу­ло до то­го? Во­на, що но­си­ла у серці ве­ли­ке го­ре, яке не мог­ло там змісти­тись і спли­ва­ло крізь темні очі, ба­чи­ла тільки своїх синів, про них го­во­ри­ла. Во­на опи­су­ва­ла усі под­ро­биці, яких ніко­ли не ба­чи­ла, бо бу­ла да­ле­ко від то­го, ма­лю­ва­ла кар­ти­ну так, на­че во­на ви­пе­че­на бу­ла у неї на чер­во­них повіках, що зак­ри­ва­ли очі. І го­лос у неї гу­чав, як в ста­ро­давніх про­років:


- Я ба­чу звірів… скрізь звірів… В очах у них во­гонь, а на зу­бах кров… людська, чер­во­на… А в серці ма­ють вов­чу жа­до­бу… Во­ни не­суть сво­го бо­га, і на дрюч­ках, що в їх ру­ках, кров… кров синів моїх бідних… Ай-вай!


- Ай-вай! - сти­ха зітхну­ли де­сят­ки гру­дей у хаті й попід вікном.


- А їхні по­пи співа­ють і чор­ни­ми ус­та­ми хва­лять гос­по­да бо­га, а на ри­зах в них кров… людська кров… І ри­чать ра­зом із по­па­ми кри­ваві звірі, і роз­би­ва­ють об камінь го­ло­ви діток ма­леньких… Ай-вай!


- Ай-вай! - трем­тить зітхан­ня дов­ко­ла, і мерк­не од нього у хаті світло.


- Ось під но­га­ми у ме­не кров… чор­на, за­пек­ла… ве­ликі чорні ка­люжі… Ле­жать жінки, білі як крей­да, і див­ляться їх мертві очі на чо­ловіків… на тру­пи дітей… І ска­чуть по дітях сп'янілі звірі, і ре­вуть: смерть! смерть!


- Ай-вай! - стог­нуть у хаті і пла­чуть над­ворі.


- Вогонь і смерть!.. Я ба­чу ру­ки, я ба­чу очі, що бла­га­ють ря­тун­ку… Я чую крик… Ва­ляться стіни… стріля­ють… пек­ло… Ой, мені душ­но… Ой, моє сер­це… А те­пер чуєте? Ша! Біжать по схо­дак… ла­ма­ють двері… А там мої діти… мої си­ни любі. Ай-вай!.. Ря­туй­те. Не бий-те… Ле­жить мій Хаїм… ле­жить мій Лей­ба, що го­ду­ва­ли ста­реньку ма­му… і більше не вста­нуть… Ой-ой! Ай-вай!..


- Ай-вай!.. ай-в-вай!.. - усі підхоп­лю­ють ле­мент, і стає сум­но і страш­но, як в суд­ний день.


А бо­бе Ес­тер­ка все го­во­ри­ла, а сльози усе стіка­ли з їі сліпих очей. Роз­би­тий ста­ре­чий го­лос ча­сом дзвенів, як го­лос про­ро­ка, і тоді дов­ко­ла ро­би­лось ти­хо, лю­ди таїли віддих і скла­да­ли на дно сер­ця кож­не сло­во ста­рої, як важ­кий жаль. Мо­же, то не Ес­тер­ка го­во­рить, а їхня до­ля, і той чер­во­ний ту­ман, що те­пер на­вис над ни­ми, пе­рет­во­риться завт­ра у дійсність. Мо­же, ті діти, що те­пер ту­лять теплі об­лич­чя до колін ма­те­рок, завт­ра бу­дуть ва­ля­тись по ву­ли­цях мертві і їх бу­дуть то­ло­чи­ти важкі чо­бо­ти­ща п'яної юр­ми… Ай-вай!..


Народ на­вис над вікном і все при­бу­вав. Якась розх­рис­та­на, в одній со­рочці жінка про­со­ву­ва­лась крізь на­товп ближ­че до ха­ти і при­тис­ка­ла до гру­дей кри­вий се­мисвічник із ста­ро­го срібла - єди­ну, мо­же, цінну ро­дин­ну річ. Ве­ликі жи­ли на ру­ках у неї яс­но синіли на світлі. На­ля­кані діти по­чи­на­ли ревіти, жінки їх га­му­ва­ли і ви­ти­ра­ли сльози ру­ка­ми. Крайні зітха­ли; і весь той жаль, і всі ті сльози зби­ра­ла бла­кит­на ніч та гро­ма­ди­ла в хма­ру, що вже здійма­ла чо­ло на нічно­му край­небі.


Коли ж Ес­тер­ка за­мовк­ла і її, схи­ле­ну, спустілу, ви­ве­ли під ру­ки з світлиці, на­род розс­ту­пив­ся, за­го­монів і по­су­нув за нею аж до її ха­ти.


Шохатові гості теж розійшлись, рознісши з со­бою на ніч три­во­гу.


Неспокійну ніч пе­ре­бу­ло містеч­ко пе­ред хрис­ти­янським свя­том. До ран­ня світи­лось по ха­тах світло і товк­лись лю­ди, го­ту­ючись на завт­ра, як до по­жежі. В'яза­ли клун­ки й хо­ва­ли все, що тільки мож­на бу­ло схо­ва­ти. І скрізь був плач та стогін.


А ко­ли сон­це зійшло, до нього всміхну­лись тільки чер­воні ма­ки з кар­низів рин­ку та ще до­ро­ги, за­рослі ма­ком,

1 ... 33 34 35 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповідання, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповідання, Коцюбинський"