Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі, Шевчук Валерій"

А про отой бункер я не вигадав: про це згодом прочитав оповідання якогось японського письменника, здається, Кобо Абе, про те, як чоловік, аби забезпечити свою родину від лихого світу, зачинився з нею в бункер, і родина та почала жити жахливим ідіотичним існуванням — оповідання це так мене вразило, що й досі не можу його забути.

Але в той час, який описую, був я юний, повний завзяття, жаги до життя, отож відвідини родини Івана Маркіяновича були для мене не більше як дрібним епізодом, про який я легковажно забув. Іван Мар'янович, очевидно, мав тонку душу, він чудово відчув, яке враження справила на мене його родина, і більше мене до себе не запрошував, а я того сам не прагнув; на роботі часом, правда, підходив до мене в обідню перерву, бо в робочий час я перебував у ритмі праці всієї бригади й часу на балачки не мав. Інколи підходив, коли ми сиділи без роботи — вступали з ним у дружні, навіть відверті балачки. Тоді зрозумів, чому він був приятелем мого тата, більше того, саме через Івана Маркіяновича я ліпше збагнув і власного батька — вони обоє були стандартні у тілі, але не в дусі. Ми говорили про книжки та життя, виявляючи дивовижну погодженість, Іван Маркіянович дещо приносив мені прочитати, хоч його бібліотека була небагата, і я ще раз уразився, яка це самотня й неприкаянна людина, коли знайшов собі співрозмовника у хлопчаку. Ми сиділи десь у кутку цеху на панелі й вели балачки, які охоронці ладу могли б назвати антидержавними — Іван Маркіянович тримав у душі міцне, глибоко затамоване, але невитравне українство, і я й досі вдячний йому за те, що він мене, зеленого, помітив і виділив — це була воістину світла душа. А ще мене вражали його очі. Печальні, розумні, глибокі очі людини, яка звикла ховати свої думки і які сховати йому було невимовно тяжко. Своїм хлопцям такий інтерес до мене з боку інженера я пояснив, що цей мій родич, і те їх, здається, задовольнило. Дехто з них цікавився нашими розмовами й підсідав до нас, але Іван Маркіянович миттю переводив балачки на інші теми; розповідав, при тому по-мистецьки, анекдоти, з яких ми дружньо сміялися.

І все-таки листочок із телефоном Степана Вітличного, що я його тримав у нагрудній кишені, не давав мені спокою, і от в одну із субот, коли мені у гуртожитку було по-особливому тоскно; в той день і кіно путящого ніде не йшло; в той день ішов сніг, якийсь теж особливий, лапатий, вогкий, запашний; у той день люди мені здавалися (у тому снігові) загадковіші, красивіші" й приємніші; в той день знову згадалася мені Лариса, і я тужив за нею — навіть вирішив поїхати до Житомира й обов'язково з нею зустрітися; в той день я блукав Хрещатиком і дивився тоскно на київських красунь, а в Києві їх завжди повно; у той день щось у мені колотилося і хвилювалося, а сніг ішов, а сніг покривав мене, і красунь, і весь Київ білим саваном,— я не витримав, засунув руку під пальто, розстебнув ґудзика нагрудної кишені й запустив туди два пальці. Тоді підійшов до телефонного автомату, пустив у його нутро дві копійки — і за мент мені відповів тихий м'який голос.

— Ви мене не знаєте,— сказав я, хвилюючись.— Маю ваш телефон від Богдана Горбача.

— Дуже приємно,— сказав м'який голос.— Хочете зайти?

— А як до вас їхати?

Голос докладно й спокійно оповів: тролейбус сімнадцятий, до зупинки Єреванська.

— Ви звідки дзвоните?

— Із Хрещатика.

— Ну, то з Хрещатика він і ходить. Ласкаво прошу!

І от я сиджу в сімнадцятому тролейбусі біля однієї із київських красунь, на віях якої розстають кудлаті сніжинки і плечі якої ще покрито тими сніжинами, і мені якось мило тепло біля цієї засніженої красуні, бо в неї гаряча нога, якої я торкаюся, а стегно припікає навіть крізь пальто. І мені по-дурному здається, що це і є дівчина моєї мрії, яку маю зустріти, бо вона трохи схожа на Ларису, вуста у неї — як квітка, от тільки не знав яка. 1 я сентиментально хочу до неї заговорити, але поки з тим зібрався, вона раптом встала, кинула на мене трохи здивованим, а трохи презирливим поглядом і гордо пішла до виходу.

"Прощай, красуне,— подумки сказав я.— Хай тобі в цьому світі щастить!"

І дивний народ, ці дівчата. Вона обернулась у дверях і облила мене таким ясним світлом, що в мене все заспівало і заясніло.

Ситуація, може, була б банальна, але це дало мені добрий настрій, бо й наш добрий настрій зчаста залежить од таких дрібниць, навіть цілком банальних. Через це я йшов до Степана Вітличного освітлений — у мені все співало.

Будинок, на якому стояв потрібний мені номер, був також "хрущовкою" — невиразна цегляна коробка літерою "Г", але під'їзд не такий занедбаний, а стіни пописані,— менше тут чулося й харчових випарів. Ліфту, ясна річ, не було і я подався все вище й вище, стежачи за номерами квартир. Нарешті дістався на шостий поверх, тут сходову кліть хоронила іржава сітка з проробленими в ній круглими дірочками — очевидно, робота пацанів. Я натис кнопку дзвоника і відчув, що хвилююся. Двері відчинила кругловида добродушна жінка, вже немолода — добродушність із неї просто світилася. Вийшов і господар, вусатий, чорнявий з густою кучугурою кучерявого волосся. Я вступив у кімнату (друга була впритул до цієї, прохідної, але без дверей) і охнув: обидві вони були заставлені стелажами, при тому аж так, що на стінах не залишалося ані клаптика вільного місця. У другій кімнаті хтось сидів, він повернувся до мене — був це чоловік із тонкими рисами обличчя і з покірливими, напрочуд спокійними очима. Господар назвав його Євгеном, а мене всадив на ослінця, сам же сів у крісло, застелене овечою шкірою; крім двох ослінців, цього крісла й письмового столу, вщерть заваленого паперами і книжками, в кімнаті інших меблів не було. І тут я збагнув, що прийшов до цих людей, не маючи ніякого діла, а тільки з самої цікавості й неясного потягу.

— Ви зі Львова? — спитав Степан.— Знаєте там...— він назвав Славкового дядька.

— Чудово знаю,— сказав я.

— Як його здоров'я?

Я взагалі мало знав про здоров'я Славкового дядька, тим більше, що не був у Житомирі вже кілька місяців. Так і сказав.

— У нього сухоти,— смутно сказав Степан.— Набув у концтаборі.

Потягся до столу, взяв листка паперу й написав кілька речень, а тоді передав мені. Я прочитав: "Кімната прослуховується. Можна говорити тільки загальні речі. Богдан нічого не передавав?" Я взяв олівця й написав на тому ж аркуші: "Передавав, але для Житомира". Степан кивнув, узяв записку, порвав, кинув клаптички на попільничку і запалив.

— Отак живемо,— сказав.— Тут у нас зав'язалася цікава тема.

— Про культ дурня,— всміхнувся тонко Євген.— Саме тому вони спокушають людей тілесними благами. Ідеал елементарний: в невизначеному майбутньому людині обіцяють, що буде сита по горло, а працюватиме, скільки забажає, а може, й узагалі не працювати. Оце і є земний рай. Нічого нового! До речі, ідея земного раю, Едему, ще біблійна. А щоб досягти цього раю, треба ударно працювати сьогодні, перевиконувати план, влаштовувати навіть змагання й інша схоластика. Отже людина має стати рабом із надією на краще майбутнє. Це, до речі, і є спокуса тілесним. Натомість у раба відбирається все духовне, тому вони пропагують атеїзм, знищують інтелігенцію, лишаючи тільки найелементарніших і здатних на конформізм, тобто таких, які згоджуються бути рабом у дусі. Отут і з'являється культ дурня. Дурень на чолі держави — це втілення давнього російського ідеалу про правителя Іванушку-дурачка, улюбленого героя російських казок. І от Іванушка-дурачок всіх перемагає й сідає на троні. Перше, що він чинить: пильно стежить, щоб у його оточенні не було інтелектів вищих, а вже ті допущені "інтелекти" стежать за тим-таки в своєму оточенні. Отак і складається піраміда дурнів, яку ще змалював у "Сні" Тарас Шевченко. Ви, юначе, читаєте Шевченка? — спитав мене раптом.

— Ну, те, що в школі,— ніяково відповів я.

— Не дивуюся,— мовив Євген, вибачливо всміхнувшись.— Це все також елементарно. Коли вже створюється піраміда дурнів, то дурними робляться всі ті поети, письменники, мислителі, яких не можна заборонити. Отже їх не забороняють, а препарують, це значить, роблять дурнями також. А тих, кого не можна зробити дурнем чи в кого "підмочена репутація", тих просто викидають на смітник. Препарованим же приписують ідеї, яких ті не проголошували, але які відповідають культові дурнів. їх чинять приналеж-ними до секти дурнів у минулому, що визнається. Обмежується коло книжок, коло знання, коло діячів минулого, а коли ви, наприклад, у бібліотеці будете цікавитися чимось, що виходить поза межі списку, на вас звернуть увагу. Культ дурнів не терпить інакшомисля.

— Мені це відомо,— сказав я і оповів історію із дікенсівським типом, Ларисиним батьком. Степан та Євген вислухали те з глибоким інтересом, але не сміялися. Можливо, в тому і справді було мало смішного.

Зазирнула Степанова дружина і спитала, що будемо пити: чай чи каву? Зупинилися на каві.

— Сучасне мистецтво,— сказав Степан,— уже пробує вирватися із регламентованих рамок. Художники працюють не тільки для виставок, але й для себе,— з'явилося так зване мистецтво майстерень. Те саме в поетів та письменників: я міг би хоч зараз укласти антологію нерегламентованої поезії. Зрештою, самвидав — це і є нерегламентована література; можливо, колись саме він і визначатиме обличчя літератури.

Мені було в цьому домі цікаво. По-перше, відразу ж прийняли тут за свого без найменшої підозри й остереження, хоч за цим домом напевне стежили й могли послати їм і провокатора. По-друге, я ніби повернувся в ті наші чудові вечори у кочегарці, де Славко проголошував свої монологи, а ми жадібно його думки вбирали у себе. Одне тільки було інакше: не сиділа біля мене Лариса і не відчував я її тепла. Спогад про Ларису знову прозвучав у мені, як печальна музика. Я пив каву, слухав розмову й роздивлявся стелажі. Господар помітив цей мій інтерес.

— Вас цікавлять книги? — м'яко спитав.

— Дуже!— палко мовив я.

— То підійдіть до стелажів і подивіться.

Я не примусив себе запрошувати двічі і відразу ж пішов до стелажів. Розмови вже господаря із Євгеном не чув — це була дивовижна бібліотека, притому майже вся українська. Видання двадцятих років, галицькі міжвоєнні, видання дореволюційні, варшавські і празькі міжвоєнні, кілька книжок сучасних закордонних, багата періодика: "Літературно-науковий вісник", "Правда", "Зоря", "Українська хата", "Киевская старина", "Записки наукового товариства імені Шевченка", міжвоєнні галицькі "Дзвін", "Вісник", "Вікна", "Сьогочасне і минуле", видання часу революції: "Музагет", "Наше минуле", "Книгар"; спогади, поезія, романи, оповідання — більшість із цього я не знав і не бачив — аж голова запаморочилася.