Читати книгу - "На полі смиренному, Шевчук Валерій"

Поставив у печері жорно і працював невтомно на святу братію: брав із засіка пшеницю й молов її безперервно, відриваючись тільки, коли природні потреби справляв і молився. Не загасала відтак у його печері скіпка — крутив, крутив безперервно жорно, і скреготало воно, розтираючи зерно, а він думав у цей час про вічність, яка чекала його, коли розпрощається із цим тлінним життям, — під такі думки вільніше крутилося жорно, хоч смуток, який відчував ще в світі, так і не вимивався з грудей.

А народився той смуток у ту ж таки пропам’ятну зиму, коли над землею стояв сірий смерк і не переставав сипатися сніг — згадував Федір покійну жону, яка була настільки гарна, що не могла народити йому дитини і зашвидко відійшла у царство тіней. Так, народився у неї мерчук, а сама красуня, не витерпівши муки, розчинилася серед снігопаду, як дим, що в’ється з вогнища; тоді-то й прийшла до нього печаль, котра не закінчилася й досі, і як утілення тої печалі з’явився чорний, нещадимий і палкий Василь.

Коли зімлівала рука і не могла крутити жорно, коли очі падали від утоми, відкидався він спиною до стіни і бачив перед собою білу пустелю, засипану снігом, а в ній бліду жіночу постать, крижану й неземну, була вона, річ певна, як дві краплі води, схожа на його покійну жінку — на руках у неї сиділо маленьке крижане та голе дитя. Ця жінка із крижаним дитям біля грудей дивилася на нього великими печальними очима, і на вустах її тремтів ледь помітний, холодний, як зимові сутінки, усміх. Здавалося йому, що сумерк і той усміх — щось одне й нероздільне, і не міг відділитися від того й сам.

Після такого видіння відчував на ранок млість у тілі, все навколо ставало легке, плитке й ненадійне, чув увіч, як шарудить сніг, хоч того в печері не можна почути, а красуня з крижаним дитям знову ставала перед очі.

— Ви, рідні мої, у раю, — казав сам до себе, — і я не хочу потрапляти у пекло: зустрітися мені з вами треба!

Тож крутив жорно денно й нощно і тільки на кілька годин стуляв повіки; не снилися йому сни, не приходила й жінка з крижаною дитиною, був тільки чорний морок; мертвим він на ті кілька годин ставав. Прокидався весь спітнілий і знову хапався за жорно — так тяглося не один рік, аж доки не впала на землю друга дивовижно сніжиста зима.

Тоді він спинив жорно, звівся зі свого насидженого місця і вийшов у світ. Справді, падали довкола сніжини, крутилися легко й вільно, а вся земля була срібна. Затим найшло на нього прояснення, і він прошепотів, дивлячись на покриті білими шапками вершини дерев:

— Боже мій, що це я наробив? Мав усе, а тепер нічого. Ні звільнення не маю, ні супокою, ні хати власної, ані майна. Я, вільний чоловік, у рабство себе запродав.

У цей мент він побачив Ісакія, котрий ішов підстрибом по стежці. Був одягнений у ветху одежу з дірками, на ногах у нього були личаки з дірявими онучами, а під підошви настелено соломи, і ця солома стирчала на всі боки. Він весь посинів і вкрився бубирцями, а з носа в нього звисала сиза крапля.

— Ха-ха! — засміявся він хрипко, показуючи на Федора пальцем. — Ось він, обдурений та покинутий...

Тоді схопив Федір Ісакія за рукав і притяг до себе.

— Чому ти сказав, що я обдурений? — спитав він.

— Не бий мене, брате, — заскімлив тонко Ісакій. — Хіба не бачиш, що я юродивий. Плещу дурниці, які на язик мені спадуть.

Федір відпустив ветхий рукав, бо вже й тріщати почав під його пальцями. Вони зустрілися поглядами, і зазирнув глибоко-глибоко в очі юродивому Федір.

— Ану скажи мені, що там тобі на язик спаде. Ще якісь дурниці скажи, — попросив він.

Ісакій схилив до плеча голову і втер рукавом носа.

— Боюся, що битимеш, — сказав він хитро.

— Бог мені свідком, — перехрестився Федір.

— Тоді скажу тобі дурницю з дурниць, — засміявся Ісакій. — Ті жебраки, що ти їм добро роздавав, були Василеві дружки. Вони теж живуть у цьому монастирі, а добро твоє поділили.

Федір все ще дивився на Ісакія, наче щось більше хотів побачити в його блискучих жовтих очах.

— Твій язик справді дурниці плеще, — озвався повільно. — Звідкіля це знаєш?

— А хіба я кажу, що знаю, — схилив до плеча голову Ісакій. — Просто мій дурний язик таке плеще.

— Це до тебе приходив Христос у печеру? — раптом спитав, мовби здогадався про щось, Федір.

— Господь з тобою, брате. Диявол до мене приходив. Диявол ув образі Христовім!

Він замахав руками і поспішив геть від Федора, швидко перебираючи по стежці личаками, з яких стриміла на всі боки солома. Рука його клала на обличчя дрібного хреста, а коли повернувся до Федора, обличчя його було як сніг.

3

Від тієї розмови, а може, й через надмірно сніжисту зиму змінився знову Федір. Він не забув, правда, бліду жіночу постать, крижану й неземну, що так схожа на його покійну жінку і яка тримала на руках маленьке крижане й голе дитя, просто поруч із цим жалем оселився в ньому інший. Коли крутив жорно, мимоволі почав підраховувати видатки, які пішли на жебраків, і окремо видатки, які віддав на монастир: виходило, що видав він і на жебраків, і на монастир однаково. В його уяві мигали куни, гривни й чужоземні монети, бачив кожну з них, а його пам’ять безпохибно з’являла, куди та чи інша пішла. Поступово відновлював у пам’яті й обличчя тих жебраків, що приходили до нього, а потім на службі в церкві одного за одним їх упізнавав. Так переконався він, що були це таки одні й ті ж люди і справді всі вони ченцями в монастирі жили, тільки вилаштовувалися на тій глибокій стежці щоразу по-іншому: передні всередині опинялися, задні наперед виходили, а середні лишалися ззаду. Змінювали вони й одежу, а часом причіплювали до облич фальшиві вуса й бороди, а зуби собі смолою заліплювали. Отож крутилося Федорове жорно тепер не тільки заради борошна, воно начебто назад час відкручувало, відтак мозок його напружувався до краю — кожен день того надуміру печального місяця повертав назад і по-новому бачив. Він думав про те, що другу половину грошей виніс на плечах Василь, заборонивши супроводжувати його, — Федір ніколи не справлявся в отця-скарбника, скільки саме дістав собі монастир його кошту. Тепер, коли точно знав, скільки грошей було прогайновано, його звиклі до підрахунків голова почала обчислювати, скільки міг здобути він за ці кілька згайнованих років і який дістав би зиск. Результат цього нового підрахунку вразив його: гроші могли б вирости вдвоє, навіть коли взяти до уваги звичайні купецькі страти.

Тоді знову покидав він жорно і пильно вдивлявся в очі сина божого, що холодно стежив за ним із ікони.

— Боже мій, — шепотів він, — я, вільний чоловік, запродав себе в рабство. Скажи, чи правильно я вчинив? Чи справді ця жертва дасть мені змогу зустрітися потім з моїми коханими жінкою й дитиною?

Він завмирав у тяжкій задумі, і в цій задумі раз застав його я, недостойний Семен, затурбувавшись, чи не занедужав він бува. Але він не був недужий. Повернувся різко до мене і спитав навпрямки, чи не міг би він дізнатися, яку суму вніс до монастиря.

— Це треба запитати у брата-келаря, — відказав я.

— Я в нього поцікавлюся, — сказав Федір. — А чи не міг би. я, коли заслабну, брати собі щось із тих грошей? Тоді, коли не зможу їсти грубої монастирської їжі?

Він подивився на мене стурбовано, а трохи й несамовито.

— Ні! — засміявся я. — Що з воза впало, те пропало!

— Не смійся з мене, брате Семене, — попросив принижено він. — Це ж мої гроші!

— То був кухель води, виллятий у діжку. У майже повну діжку, — сказав я.

— Але гроші повинні знати рахунок, — сказав цей колишній купець.

— Коли немає витрат. Коли ж є щоденні витрати, вони висякають, як струмок, джерело якого всохло.

— Воістину! — сказав Федір і понурився.

— Шкодуєш, брате, за втраченими грішми? — спитав я.

— А таки шкодую! — схопився з місця Федір. — З гостя я невільником став. Яка тут з мене користь? Крутити жорно і нетямкуватий зміг би, а моя голова до торгових оборудків створена. Я про це тільки й міркую: вона зараз по-порожньому працює, а їй думати і вичислювати хочеться. — Він вдарив себе по чолі. — Не по мені робота бездумного раба!

— Але всі ми раби божі! — докинув я дров до багаття.

— А хіба не можна бути рабом божим і працювати над природженим собі ділом? Хто сказав, що угодно богові, щоб людина себе з вільного у раба перетворювала?

— Бог хоче все для себе від нас мати, — мовив я обережно: те, що казав цей чоловік, дивно припадало мені до серця.

— Це він має, — гаряче обізвався Федір. — Хочемо чи не хочемо, всі ми в його волі і законі.

— Тоді розстрижися, брате, і знову почни купцювати, — сказав я.

— Але з чим? — з розпачем простяг він руки. — Жебраком вийшовши, жебраком і залишишся. Вільні гроші, от що треба було б для початку.

— Монастир теж веде торгові оборудки, — сказав я. — Попросись у ігумена...

Федір кинув на мене швидкий погляд і понурився знову. Його запал, здається, починав пригасати.

— Ти ж знаєш, брате, — тихо сказав він, — монастирськими оборудками Василь відає...

4

Падав у той день м’який лапастий сніг, осідав на дерева, і ті зробилися ще кудлатіші й кругліші, було тепло й безвітряно, а сніг падав і падав. Той сніг вдруге викликав Федора із келії, і він не стримався, щоб не піти до Василя. Спинився біля Василевого мешкання й дивився. Сніг покривав йому кукіль та свитку, брови в нього стали білими стрішками, а сам він аж зігнувся під тягарем налиплого снігу.

— Що, брате Федоре, — спитав, вийшовши, Василь. — Чи не на мене ти очікуєш?

— На тебе, брате Василю, — сказав смиренно Федір, вклонившись.

Вони стояли один супроти одного: Василь — угорі, на ґанку, а Федір — внизу. Між ними танцювало, крутилося безліч сніжин, і дивилися вони один на одного крізь них.

— Прийшло мені дивне на думку, — нарешті обізвався Федір. — Коли заслабну я і не зможу їсти грубої монастирської їжі, чи вділять мені щось із грошей, які ти взяв на монастир?

— Тих грошей уже нема, брате Федоре, — сказав Василь, тулячи висохлу руку до грудей і байдужно дивлячись через Федорову голову. Там, за спиною у Федора, стояв садок, що ним опікувався колись брат Григорій, був той садок кудлатий і прегарний.

— То що ж буде зі мною, коли заслабну? — спитав так само смиренно Федір. — Кожен із вас має власні гроші й припаси, тільки кілько з нас того не має.