Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

– Ні в що я не вгруз, – обурився Ларрі.

– Ще й як вгруз. З ознаками я знайома. Я не вчора стала твоєю матір’ю, Ларрі, тож не забивай мені баки. Коли негараздів не було, ти вирушав на їх пошуки. Інколи мені здається, що ти й вулицю перейдеш, аби вступити в собаче гівно. Бог пробачить мені таку мову, адже він знає, що це правда. Зла я на тебе? Ні. Розчарована? Так. Я сподівалася, що життя на Заході змусить тебе подорослішати. Та цього не сталося. Ти пішов із дому хлопчиськом у тілі чоловіка й повернувся таким самим, лише зачіска в чоловіка змінилася. Знаєш, чого ти повернувся додому?

Він подивився на неї. Хотілося щось сказати, та знав, що вийде промовити лише те, що розлютить їх обох: «Мамо, тільки не плач, прошу».

– Тому що тобі не було куди податися. Не знав, хто ще тебе прийме. Я нікому й слова поганого про тебе не сказала, навіть власній сестрі не жалілася, та оскільки ти сам напросився, я розкажу все, що про тебе думаю. Гадаю, ти вмієш лише брати. Завжди таким був. Складається враження, що, коли Бог збирав тебе в моєму нутрі, він забув якусь запчастину. Ти не погана людина, я не про те кажу. Коли помер твій батько, ми жили в таких місцях, що, якби в тобі сиділо зло, – Бог свідок, – ти б зіпсувався ще тоді. Гадаю, найгірше, що ти зробив на моїй пам’яті, – це написав оте паскудне слово на стіні будинку у Квінсі, на Карстерз-авеню. Пригадуєш?

Він пам’ятав той випадок. Вона взяла крейду, написала те слово йому на лобі, узяла за руку й змусила тричі пройтися їхнім кварталом. Відтоді він ніде й нічого не писав – ні на будинках, ні на стінах, ні на бильцях.

– Найгірше те, Ларрі, що наміри в тебе хороші. Іноді мені здається, що було б краще, якби тебе притиснули як слід. Бо тобі відомо, що з тобою не так, та ти не знаєш, як це виправити. І я також не знаю. Я перепробувала все, коли ти був іще маленьким. І той напис на лобі був однією зі спроб… Тоді ти майже довів мене до відчаю, інакше я б ніколи не вчинила так жорстоко. Ти лише береш, ото й усе. Ти повернувся додому, бо знав, що в мене є що дати. Щось, що я можу дати тільки тобі.

– Я виїду, – промовив він, і кожне слово виривалося з його горлянки, наче шерстяні ковтуни. – Сьогодні після обіду.

А тоді до нього дійшло, що він не може собі це дозволити. Принаймні не раніше, ніж Вейн перешле йому наступний чек із роялті. Точніше, те, що лишиться після того, як наїдяться найголодніші пси Лос-Анджелеса. І це вже не кажучи про поточні витрати: оренда за паркінг «датсана-зета» і чималі суми, які потрібно відправити до п’ятниці, якщо він не хоче, щоб люб’язні місцеві рекетири почали його шукати, – а думка про це його не приваблювала. І після вчорашньої гулянки, яка починалася так безневинно, – Бадді, його наречена та оральна гігієністка, знайома дівчини Бадді («Ларрі, чудова лялечка з Бронксу, чудове почуття гумору, будеш у захваті»), – грошенят у нього поменшало. Ні. Якщо бути точним, у кишені самі копійки дзеленчали. Від цієї думки стало не по собі. І що робити, як виїде від матері? Зняти номер? Швейцар будь-якого пристойного готелю спершу розрегочеться, а тоді пошле його якнайдалі. Одягнений він непогано, проте швейцари наскрізь бачать таких, як він. Якимось чином ці покидьки все знають. Порожній гаманець вони чують на нюх.

– Не треба, – лагідно промовила мати. – Не їдь, Ларрі. Я закупила твої улюблені наїдки. Певне, ти зазирав до холодильника. І сьогодні ввечері я хотіла пограти з тобою в джин рамі.[60]

– Ма, ти не вмієш грати в джин, – сказав він, слабко всміхнувшись.

– При ставці пенні за очко я в тебе бампер зірву.

– Хіба що дам тобі фору в сто очок…

– Ви тільки послухайте цього шмаркача, – добродушно підштрикнула вона сина. – Це якщо я дам тобі сто очок. Не вшивайся так скоро. Що скажеш, Ларрі?

– Гаразд, – сказав він.

Уперше за весь день йому стало добре, справді добре. Тихенький голосок усередині прошепотів, що він знову взявся за своє, знову: «Ларрі, ти геть не змінився, знову їдеш зайцем». Та він не слухав. Це ж його мати, кінець кінцем, і вона сама запропонувала йому лишитися. Так, спершу наговорила багато неприємних речей, та прохання лишається проханням, так чи ні?

– Слухай сюди. За квитки на матч четвертого липня плачу я. Обчищу тебе сьогодні, а тоді просто зачерпну звідти жменьку. Якраз вистачить.

– Та ти й помідор не обчистиш, – добродушно сказала вона й розвернулася до полиць. – Унизу є чоловічий туалет. Чому б тобі не зазирнути туди й не змити кров із лоба? А тоді візьми з моєї сумочки десять доларів і сходи в кіно. На Третій авеню досі є непогані кінотеатри. І тримайся подалі від тих гадючників на Сорок Дев’ятій вулиці та Бродвеї.

– За кілька днів я поверну тобі гроші, – мовив Ларрі. – Цього тижня мій запис на вісімнадцятому місці в чарті «Білборда». Зазирнув до «Сема Ґуді»[61] дорогою.

– Чудово. Та якщо ти такий багатій, чому на чарти повитріщався, а примірника не купив?

Зненацька Ларрі перехопило горло. Він кахикнув, та клубок за кадиком нікуди не дівся.

– Ну, не зважай, – сказала мати. – Мій язик – наче коняка з кепським норовом: як розженеться, то бігтиме, аж доки не стомиться. Ти ж знаєш, Ларрі. Візьми п’ятнадцять замість десятки. Назвемо це позикою. Гадаю, так чи інакше, а борг ти повернеш.

– Так, – озвався Ларрі.

Він підійшов до неї та смикнув за пелену сукні, наче маленький хлопчик. Вона зиркнула вниз. Ларрі став навшпиньки та поцілував її в щоку.

– Я люблю тебе, ма.

Вона виглядала стривоженою, та не поцілунком – її наполохали його слова або сам тон.

– Та я знаю, Ларрі,