Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Тут з’явився Тедді власною особою, чорний як хмара, і сказав:

— Вони мій м’яч згубили.

— Знаю, — сказала Урсула.

Він відкрив книжку на першій сторінці, де Іззі з розмахом вивела: «Моєму племінникові Тедді. Моєму власному милому Авґустові».

— Дурня, — насупився Тедді.

Урсула підняла недопитий келих шампанського, на краєчку якого яріла червона помада, половину вихлюпнула у креманку й передала Тедді.

— Будьмо.

Вони почаркували і випили до дна.

— З днем народження, — сказав Тедді.

Травень 1926 року

На початку місяця Памела злізла з милиць, повернулася до тенісу й довідалася, що провалила вступні в Кембридж.

— Запанікувала, — сказала вона. — Я побачила незрозумілі питання, запанікувала і провалилася. Треба було більше зубрити. Чи, може, якби я зібралася й подумала, то здала б нормально.

— Це не єдиний університет, раз ти вже вирішила стати синьою панчохою, — сказала Сильвія. Сильвія вважала, що академічне життя дівчатам непотрібне, хоча ніколи й не казала цього прямо. — Врешті, найвище жіноче покликання — стати матір’ю і дружиною.

— Ти хочеш, щоб я над плитою горбатилася, а не над пальником Бунзена?

— А що наука подарувала світові, крім нових способів убивати? — спитала Сильвія.

— Дуже шкода, що з Кембриджем не вийшло, — докинув Г’ю. — Моріс закінчує на «відмінно», а він-бо повний йолоп.

Щоб загладити Памелину прикрість, він купив їй велосипед із дамською рамою. Тедді спитав, що він отримає, якщо провалить іспити. Г’ю засміявся:

— Вважай, ти вже говориш, як Авґуст.

— Прошу, не починай.

Тедді знічувався від найменшої згадки про ту книжку. На превелику прикрість усіх — і особливо Тедді — книжка здобула шалений успіх, «розліталася з полиць» і пережила вже три перевидання: за словами Іззі, вона заробила «грубі гроші на гонорарах» і в’їхала у квартиру на Овінґтон-сквер. В одному газетному інтерв’ю вона згадала «прототип» свого героя, «чарівного розбишакуватого племінника».

— Але ж ім’я моє не згадала, — Тедді хапався за соломинку.

На знак примирення Іззі подарувала йому нового пса. Тріксі померла кілька тижнів тому, і Тедді горював. Новий песик був вест-гайленд-вайт-тер’єр, як у Авґуста — самі вони цю породу не обрали б. Іззі його й охрестила: звісно, Джоком. Ім’я було вибите на дорогому нашийнику.

Сильвія запропонувала перейменувати його на Пілота, «як собаку Шарлотти Бронте». («Колись, — сказала Урсула Памелі, — спілкування з матір’ю зведеться до імен видатних письменників минулого». На що Памела відповіла: «Уже»).

Проте цуцик уже відгукувався на Джока: було вирішено його не туманити, тож так він Джоком і лишився — і з часом став найулюбленішим з усіх їхніх собак, попри дражливе походження.

*

Якоїсь суботи Моріс заявився додому, цього разу із самим Гові, без Ґілберта, якого витурили зі школи за «негожий вчинок». Коли Памела спитала, що то за негожий вчинок, Сильвія пояснила, що визначення негожості в тому й полягає, аби потім про неї не говорити.

Із часу їхньої останньої зустрічі Гові не раз згадувався Урсулі. Навіть не фізичний Гові (мішкуваті брюки, сорочка із м’яким комірцем, напомаджене волосся), а той факт, що йому стало такту пошукати загублений м’ячик. Доброта пом’якшувала його приголомшливу, тривожну, троїсту іншість: кремезний, чоловічої статі, та ще й американець. Попри суперечливі почуття, в Урсули мимоволі тьохнуло серце, коли вона побачила, як він легко вискакує зі своєї машини з відкритим верхом, припаркованої при парадному вході до Лисячого закута.

— Здорово, — сказав він, і тоді Урсула зрозуміла, що її уявний кавалер навіть імені її не знає.

Сильвія і Бріджит поспіхом начаклували кавник і булочки.

— Ми проїздом, — сказав Моріс.

— І дякувати Богові, бо в мене немає запасів, щоб прогодувати два здорових молодих організми.

— Ми їдемо до Лондона, на страйк, — сказав Моріс.

Г’ю висловив подив: мовляв, не знав, що син підтримує робітників, а Моріс, своєю чергою, висловив подив, що його батько взагалі міг таке подумати. Вони водитимуть автобуси й потяги замість робітників — усе, щоб «країна не забуксувала».

— Я не знав, що ти вмієш водити потяги, Морісе, — сказав Тедді, раптом зацікавившися братом.

— Значить, кочергаром стану, — розізлився Моріс, — це, напевно, нескладно.

— Їх називають не кочергарами, а паливничими, — уточнила Памела. — І це робота, яка потребує належних умінь. Спитай он свого приятеля Сміті.

Чомусь ця заувага ще більше розізлила Моріса.

— Ти захищаєш цивілізацію, яка давно вже б’ється в агонії, — сказав Г’ю мимохідь, ніби про погоду. — Марна праця.

У ту мить Урсула вийшла з кімнати, адже якщо й було щось нудніше за думки про політику, то це розмови про політику.

А тоді. Неймовірно. Знову. Коли вона вистрибом піднімалася чорними сходами до своєї спальні на горищі, щоб знайти щось цілком невинне — може, книжку, а може, носовичок, потім не згадала, — її ледь не збив із ніг Гобі, що саме спускався.

— Я шукав лазничку.

— У нас тільки одна лазничка, — сказала Урсула, — і вона не нагорі...

Проте не встигла вона договорити, як її грубо притисли до шпалер із квітковим орнаментом, яких не міняли, відколи збудовано цей дім.

— Гарнюня, — сказав він.

Його подих пахнув м’ятою. Здоровань Гобі знову почав штовхатися і тицятися, проте цього разу не язиком у рот, а чимось невимовно інтимнішим.

Вона спробувала щось сказати, проте перш ніж видала хоч звук, рука накрила їй рот, власне, півобличчя, а він осміхнувся й прошипів: «Ш-ш-ш-ш», — мовби вони змовники у грі. Іншою рукою нишпорив під її одягом, вона запищала, протестуючи. А тоді почав тицятися в неї, як бики з поля у ворота. Вона спробувала випручатися, але він був удвічі, як не втричі більший, вона забилася, як миша у пащі Гетті.

Урсула спробувала роздивитися, що він робить, але Гові притискався тісно-тісно, у полі зору була тільки масивна щелепа і щетина, невидима на відстані. Урсула бачила братів голими, знала, що в них між ніг — зморщені червики, відросточки, які не мали нічого спільного з болісними наполегливими поштовхами, що вторгалися в неї, як таран. Проникали у її тіло. Арка, що вела до жіночої долі, вже була не тріумфальна, а брутальна, цілковито байдужа.

А тоді