Читати книгу - "Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко"

Все почалося з того, що вона сиділа без світла у вітальні й не хотіла його вмикати. Був ранній зимовий вечір, коли приходиш з роботи у суцільну тьму. Їй добре сиділося у темряві, і ніяких підступних планів контролю чоловіка в неї не було.

— Підслуховуєш! Стежиш! Дістала вже своїм тотальним контролем! — кричав він їй, коли второпав, що вона почула його телефонну розмову в передпокої.

— Так, сиділа в темряві, не кинулась відразу на кухню готувати вечерю, як робила завжди! Втомилась на роботі! Колись і ти міг би це зробити!

— Та не про те мова, що не пішла на кухню, я не був голодний!

— Нагодували!

— А хоча б і нагодували!

— В тому-то й справа!

— Ні, не в тому! А в тому, як я прийшов, не треба було ховатися в темноті й підслуховувати. Треба було вийти і сказати: «Доброго вечора!» Сама провокуєш, щоб в чоловіка було інше життя!

Саме після тої розмови він і постелив собі у вітальні. Диван у розкладеному варіанті враз дав зрозуміти, яка невеличка їхня вітальня. І от він, той, з ким вона двадцять років ділила спальню. Це вже триває кілька місяців — сидить там вечорами за зачиненими дверима, смалить по кілька пачок цигарок. Ледь глянувши на неї спідлоба, буває, прослизне з кухні, закип’ятить чайник і хутко поспішає «до себе» із чашкою в руці й бутербродом в кишені.

Іноді він взагалі не приходив на ніч. Тоді вона розгуб­лено приходила до вітальні серед ночі із наміром бодай прибрати недопалки й випрати шкарпетки, яких ставало дедалі більше, і перших, і других. А потім ішла назад, до чистенької спальні, де куняла до ранку. Коли вона згадувала їхні вечірні обійми на цьому ліжку, то було нестерпно. Але іноді в її голову, яка вже так давно не лежала на його грудях, приходили спогади про їхні конфлікти й незгоди. Вони ніколи не сварилися на побутові теми, але глобальні питання — чи ходити до церкви? чи є безсмертна душа? чи є потойбічний світ? чи є видатною людиною президент Білорусі? — завжди викликали зіткнення емоцій найвищого градусу розжарювання, які мирила лише спальня. Але от у спальні вона сама, а спогади про давні й недавні протистояння тривають в її голові, і вона думає: «А може, воно на краще? Але отак неспокійно жити в комуналці — то теж погано. Хоч би воно якось вирішилося, і він пішов би звідси до тієї. Чому не йде?»

— Певне, знайшов молоду, яка йому народить, — говорила собі вона, засинаючи.

Але, як нарешті одного дня з’ясувалося, та, з ким чоловік говорив по телефону того вечора, одного з нею віку й має дорослого сина. Вони втрьох сидять на кухні, бо до прокуреної обкиданої шкарпетками вітальні зайти не можна. Сидять і обговорюють, як бути далі. Жінці незручно, що вона розбила родину. Але, зрештою, від неї чоловік пішов і лишив її з п’ятирічним сином. І вона довго була сама. І не вона наполягала на стосунках. Ініціатива йшла від нього. Він перебиває і, ховаючи очі, каже головне. Говорить поспіхом, щоб якомога швидше проговорити наперед підготовлений спіч:

— Вона з сином в однокімнатній квартирі. Там жити нема де. Цю квартиру ми отримували вдвох, то є наша спільна власність. Наші батьки однаковою мірою допомагали нам і з першим внеском, і виплачувати. Отже, ми ділимо її на двох. Тобі — однокімнатну, де ти захочеш.

— Так, вам однокімнатну — на ваш вибір, оскільки все розпочав він...

— Так, тобі однокімнатну, яку ти сама вибереш. А мені однокімнатну де вийде. В будь-якому районі. Тебе не образимо. Твої інтереси в першу чергу.

— Він залишив би вам цю двокімнатну, якби у вас були діти. Але ж у вас нема дітей. А мій син зовсім дорослий. У нас із колишнім чоловіком теж колись була двокімнатна квартира.

— Може, ви приберете у вітальні, де він живе зараз? А я згодна на однокімнатну в будь-якому районі.

Почалася епопея поділу двокімнатної в доброму стані біля станції метро. Коли його нова ділила квартиру зі своїм колишнім, ще не було купівлі-продажу, був обмін квартир. І тоді за двокімнатну ізольовану давали однокімнатну плюс кімнату в комуналці. Або, якщо траплявся добрий маклер з обміну житлоплощі, можна було справді за двокімнатну виміняти дві однокімнатні. Іноді доводилося доплачувати за такий, як тоді казали, варіант, але на доплату люди йшли, бо житло цінувалося на рівні життя. Яке ж то життя без житла?

Але обмін — то реалії епохи, яка давно минула. Тепер обміну нема, є купівля й продаж. Треба продати двокімнатну. І на гроші, які дадуть за неї, купити дві однокімнатні. Але продавати можна лише тоді, коли знайдені обидві однокімнатні. Ціни на квартири, які тепер іменуються «нерухомість», змінюються чи не щодня. Ростуть, падають, а розрахунок в умовних одиницях, себто в американських доларах. Буває, домовишся з нібито порядною людиною, а їй дадуть на тисячу більше, і оборудку скасовано. Це реалії роз’їзду. Стурбовані зміною житла ні про що інше говорити не можуть: лише про передпокої, ванні кімнати, кухні, комори, балкони, віддаленість від метро, поверх, стан під’їзду, наявність чи відсутність ліфта.

Вона вже подолала бар’єр, який раніше видавався нездоланним. Тепер її подруги і всі на роботі знають: вона роз’їжджається з чоловіком. Їй стало легше. Бо мимрити щось у відповідь на «То ти будеш з чоловіком?» було зовсім нестерпно. Тепер їй дають поради й переповідають історії про те, як роз’їхалося те чи інше подружжя. Вона слухає, але не дуже уважно, адже купівлею-продажем займається він. Поки він ще нічого їй не запропонував, і вона ще не ходила й не дивилась жодної квартири.

Київ, як відомо, — це велике село, де одного дня з’ясовується, що всі про всіх все знають. Її колега по роботі мала подругу, до якої досить часто навідувалась в гості. А подруга колеги виявилась сусідкою нової її чоловіка. «Так, справді, вона мешкає в однокімнатній квартирі. В неї син — студент, живе з нею. Вона — нормальна жінка. Потрапила в їхній будинок після розлучення з чоловіком, який в неї ніколи не бував, навіть до сина не приходив. А твій у неї віднедавна справді буває. Вони кудись їздили разом, тоді її син чи не вперше