Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"

Директор вп’явся у свою сусідку по ліжку. Невже він хоче від неї відкараскатися, бо ж так довго знищував? Вона живе по сусідству, гляньте тільки, її годують мистецтвом, і нема чого їй бігати по чужих будинках у пошуках когось, хто пограється з нею і застромить язика в її люсю. Директор не використовує протизаплідних засобів, адже любить бачитися з самим собою кілька разів поспіль, хай і в малому вигляді, аби лишень нічим і нікому не поступатися розмірами. Він виходить на широку прогоню й своєю свердляркою розтягує жінці рота. Від цього прийому, що його він використовує і який залишає на ній виразні сліди, її нападає кашель. (Він проходиться по всій її прекрасній фігурі.)

Чоловік приходить у захват від того, що може сам, поодинці, витягнути свою штуковину у всю довж, він міняється так, що свариться із дружиною через свою пічку безперервної дії. Який же це напівбожественний фермент, Боже поможи, коли йому не до снаги забезпечити власний ріст, і йому не потрібно для цього висіти на стіні, як святому мученикові! Оце чоловік! А потім він сходить дощем на своїх близьких! Отож, виходить, деінде до хаток прибудовують драбинки, хоча ніхто добровільно не побажає там жити. Так, найбідніші йдуть дрібною ступою, щоб, урешті-решт, прийти до самих себе.

Пан директор із криком заганяється її в рота. Перш ніж йому довелося вийти із себе, він мусив висунутися назовні, щоправда, ще замолоду його підтримували зусібіч (і на всіх струнах). Він командує всіма своїми звуками, всіма своїми підлеглими. Це не важко, син його теж грає на інструменті, і схили пагорбів скидають із себе вбиті кислотним дощем стовбури дерев. Жінка виступає на перший план, і на неї наступають так, що вона кричить. Ні, тепер домівкою ніхто не никає, не димить сигаретою, не пиячить і не загрожує службі в приступі люті. З жінки знову стягують нічну сорочку, щоб обмацати її з усіх боків. Ми часто користуємося ліжком, на якому нам вдається проспати війну статей. При цьому ми могли б нескінченно рости у своєму військовому чині, щоб вислужитися до найницішого. В жодній іншій сфері не ростеш так швидко, якщо твоє власне обличчя (обличчя однієї з нас, жінок) більш-менш добре тобі пасує. Адже скеля не йде на пасовище сама, звірина прибігає до неї й треться мордами об її прискалки. Жінка безладно відбивається, немов хоче доп’ясти безсмертя, оточена своїми електроприладами. Вона відзвучала немов крик, видаваний тоді, коли блискавка серед дня не може стриматися й втрапляє в телевізор. Цей прилад, наш вечірній провіант, необхідно направити. Директор хоче ще раз шмальнути сьогодні зі своєї рушниці, щоб упевнитися в наявності своєї жінки, що лежить поруч і спливає кров’ю, бо ж трапилася йому дорогою в несприятливий час. Вона дихає й давиться. Сон з неї мов рукою знімає. Її нудить від того, хто зараз вламується в її шумливу й піняву домівку.

Ясна річ, своїми лапами він гарненько розтягне їй зад! Це ж його власність, як Бог — наше загальне надбання. М’язи її скриплять, як старі черевики, і щонайменше за п’ять хвилин чоловікові розсувні віконниці знову закриються. Виїзд завжди повинен бути відкритий, адже, зрештою, цьому чоловікові не доводиться тягнути життя самотою, а інші змушені терпіти життя щодня. Жінка служить чоловікові своїм тілом більшу частину часу, але незабаром знову засяє сонце. Ці люди зникнуть там, де селянин залишив борозну злегка відкритою! Я покинула їх ситих і вертаюся до них, знову ситих, і жоден промінь світла не падає до них на дно. Так вони чинять зі своїми жінками й плазують перед могутніми представниками виробничої ради, що запливли жиром, а проте, не мають жодної сили. Іноді не встигнеш оглянутися, як уже готовий новий кваліфікований робітник, і його можна класти на засолювання в цеху. Поле його діяльності обмежене до самого кінця. Мало хто з жінок з’їдає сніданок, поданий господинею, сидячи напроти чоловіка в сонячних окулярах понад густо підведених очей. Вони зайняли тільки одне місце. Вночі їх ганяли як коней небесних, на яких діти вчаться їздити верхи. І вони ще міцніше сидять у сідлі! Цей чоловік дозволяє собі занадто багато, майже як наш президент, і таким самим важким тягарем він лежить на наших плечах, на нас, мандрівниках, які наважуються зірвати пальто із плічок і вшити. Він каже, що Моцарт — прекрасний композитор, він і сам любить грати, хіба що по-малому, якщо порівнювати з його форматом. Там залишається ще небагато місця для хобі. На Зальцбурзькому фестивалі він може пройти тривале випробування. Батько ладнає сам із собою. Бадьоро розгойдуючись, він простромлює сфінктер своєї дружини, яка стримує крик, що рветься із прив’язі, бо ж вона, зрештою, більше не відв’язана. Відомо ж: без труда нема плода.

Директор спускається в її холодні води, а потім із сутінкового стану вибирається на сонце! Виходить, він із будь-якого погляду добре влаштувався. Нехай собі мовчить!

Звісно, можна жити в будинку, як сніг на лузі, але можна навантажувати ланки свого ланцюга настільки, що він дзвенітиме. Жінок багато, а чоловік один. Він висне на її задніх лапах і шепче щось про еротичні переживання, що їх йому будь-якої миті може подарувати бордель, однак вкладає всього себе тільки в НЕЇ. Еротика — це слово звучить як Еріка, а не як Ґерті. Це надає святковій атмосфері особливого значення. Чоловік має зважати на тварину в самому собі, а що виходить у борделі? Світська бесіда з іншими щойно змащеними машинними представниками цього світу допомагає збавити у фойє час, поки до них не прийдуть на допомогу жінки з їхніми темними борознами, побитими градом. Земля повністю забуде про чини й дні таких людей. Однак чоловік охоче виявляє під собою на постелі своє сім’я і ніжиться у впевненості: його дитина житиме після нього і далі мучитиме людей у цьому селі. Заплющимо на це очі. Хто спустошує все навколо, а проте, починає все знову й знову? Правильно. Він купує дитині нову одежину, а мати, обмежена, як сама природа, пере її. По телевізору це показують. Мати грає на роялі, поки її педалі носять.

Директор