Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

— Давай його заберемо з собою, — попрохала вона, намагаючись сфокусувати погляд на моєму обличчі.

— Пішли хуткіш. Випусти цю колючку — нас дядя з ним не впустить до машини. Він сидіння обгадить. Це ж дикий звір.

— Ну, будь-ласочка, — не вгамовувалася вона.

— Олена, розумієш, на нього дітки чекають і дружина.

— А звідки ти знаєш, що то він, може все навпаки? Може, це дівчинка? — сказала вона з нотою жартівливого знущання в голосі.

— Нехай навіть гей, але нас чекає таксі, і нам потрібно швиденько до нього дістатися, а то залишимось без машини Ти ж не хочеш ночувати прямо у парку?

Олена висловила своє незадоволення щодо того, щоб ночувати в парку просто неба, чвакнула їжачком об асфальт і, міцно вхопивши мене за руку, потьопала слідом. Ми дісталися до авто з деякими зусиллями — Олена хиталась, як молодий моряк під час шторму. Я всадовив її на заднє сидіння і сам всівся поруч з нею. Водій озирнувся і, оцінюючи ситуацію, забігав своїми заспаними очима по наших напівтрупах.

— То вона не від щастя непритомна, а від бухла, — сказав він схвильовано.

— От, блядь, Америку відкрив. Тисни на вонючку. Тут лише квартал проїхати потрібно, і ти гроші заробиш, і нам, з клятими транспортуваннями клопоту менше.

Я нервувався, тому і грубив ні в чому не повинному водилі. Той, натомість, роздратовано розвернувся обличчям до лобового скла і вхопився за кермо обома руками.

— Вилазьте. Мені це не подобається, — проказав він крізь зуби.

— Не виліземо. Не ображайся, шефе, я не зі зла, просто переживаю, розумієш? — почав я латати свою провину, яка полягала безпосередньо в моїй поведінці.

— Вилазьте, — повторив ображений водій.

— Не виліземо, — сказав я, і однією рукою вчепився у сплячу Олену, а другою в дверцята авто. Мої відчайдушні рухи не залишилися без уваги водія.

— Ну, добре, — буркнув шеф, — тримайся, курво.

Він завівся і зірвався з місця у кращих традиціях французького фільму про таксі.

— Але якщо почне блювати, то я вас не на Республіку, а на «Байкове» завезу. Зрозумів?

— Давай, давай. На дорогу краще дивись, — відповідав я йому в тон.

Наша нетривала поїздка минула в напруженій та гнітючій мовчанці. Мені хотілось вибачитись і, водночас, було важко переступити через свою непотрібну гордість.

Оденка притулилась до мене і навіть не думала блювати, — мирно сопіла мені на вухо. Бідне дитя.

Вимощена камінням дорога гуркотіла так, що в салоні старенького рено стояв такий шум, що мені довелось його перекрикувати:

— Зупиніть, будь-ласка, тут.

Таксист вдарив по гальмах так, що я аж лобом гепнувся об подушку його сидіння, і ми почали вивантажуватись. Я витяг Олену надвір і тримав її, щоб вона не впала. Віддав водію гроші, і у вікно сказав мирно:

— Шефе, вибач, я не хотів образити.

— Та пішов ти…, — чітко промовив шеф і знову натиснув на педаль газу.

Ми ще години зо дві підіймалися сходами на четвертий поверх. Напівсвідома Олена виявилась херовим ходоком, і її довелося, в прямому значенні цього слова, волочити. Нарешті двері. Ключ прокрутився у замку і двері відчинились. Ми перейшли через коридор, і раптом Олена почала щось розуміти. Вона озирнулась навкруги і, зі здивованим виразом обличчя, запитала:

— А де ми знаходимось?

— Не хвилюйся, ми у мене вдома. Ти, головне, не хвилюйся. У мене у кімнаті зараз сплять і бачать барвисті сни чотири здоровенних дядьки — то мої приятелі. Вони сплять, і ми будемо спати. Ок?

Вона намружила лоба гармошкою, очевидно, намагалась зосередитись, і знову спитала:

— А вони міцно сплять?

— Ти боїшся їх розбудити? Будь певна, у тебе нічого не вийде, вони так напрацювались, що нічого не почують. Пішли.

І я легенько підштовхнув її у напрямку кімнати. Бічний зір ухопив якесь крихітне сяйво на кухні. Я здогадався, що то Симок будує сайти на своєму телефоні. Я відчинив перед дамою двері, і відблиск світла, яке одразу ж потрапило до кімнати, осяяв широку спину Вітя, котрий спав майже в самому проході і його потрібно було обходити або, як це робив особисто я, переступати. Мало того, що він там спав, а ще як зазвичай, дико хропів.

— Я туди не піду.

— Не хвилюйся, підеш. У тебе не має іншого виходу.

Я підхопив Олену на руки, вона писнула. Я, притуливши пальця до вуст, сказав їй, що якщо цей дядько, який хропить, прокинеться, то він нас усіх порве на німецькі хрестики і закине собі у пащу, не пережовуючи.

— Не хвилюйся, — сказав я і поклав її на свій матрац, а сам ліг поруч. Лежачи на ковдрі, котрою я вкривався, ми почали роздягатись. Оленка мене поцілувала. Я відповів їй ще більш палким поцілунком, і ми не спали до самого ранку.

Уперше за тривалий проміжок часу я вийшов на Майдан, взяв у кіоску пляшку чернігівського пива і кинув кістки в «Трубі», якраз біля входу у «Глобус», — Господи, скільки умовностей, що здається, куди не плюнеш, а там вони вже й є, — відкрив пляшку і прийнявся смакувати. Я взяв у Олени MP3 і здоровенні лопухи-навушники, та, з насолодою, що позначалась на моєму обличчі, заслухався металом. Дуже зручна річ ці навушники — вони виконують, по-перше, безпосередньо функції джерела звучання музики, і, по-друге, ще й заміняють гребінець. Пояснюю: в мене довге волосся, і коли я його закидаю назад, на потилицю, то треба його чимось фіксувати, і саме тут в нагоді стає або обруч, або ж, як в моєму випадку, навушники. Я ще вдома вклав волосся, я взагалі до нього дуже бережно ставлюсь. Нещодавно навіть зрозумів жінок — це коли в мене закінчився шампунь, і я останні гроші витратив на придбання нового флакона. Так ось, я ще вдома уклав волосся належним чином, і в такому ж чині покинув свою квартиру, і в ньому ж стояв перед скляними дверима «Глобуса». Якраз грав «Майстер», а за ним повинні були лунати наші з Симком пісні, котрі ми записали в сусіда через комп'ютер. Коли я отак похитував головою в такт музиці, до мене підійшов якийсь бомжуватого типу юнак. Він почав мені щось