Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

ми між собою знайшли лише музику. Виявилось, що Оленку, як і багатьох діточок радянської епохи, примусово віддали до концентраційного окультурювального табору музичного виховання — дитячу музичну школу. Концтабір вона покинула через вісім років з атестатом успішності, де були одні лише п'ятірки. Її музична спеціалізація звучала дуже приємно — фортепіано. Вона не любила згадувати про роки, проведені в стінах табору. Мені теж не подобається примус у батьківському вихованні. Я завжди був проти режиму. Навіть, пригадую, в дитячому садочку, куди мене приводили бабуся чи мама, я почував себе дуже напружено. Мене дратували тоталітарні і безкомпромісні накази виховательок, тому я, час від часу, зважувався на втечу. Утікав з садочка незліченну кількість разів, тому за мною почали ретельно пильнувати, як за особливо небезпечним елементом, що схильний до рецидивів. Кілька разів перехоплювали на брамі, а одного разу під самою моєю хатою. Місто в нас маленьке і вихователі швидко вивчили дорогу до того місця, де я мешкав. Штурмбанфюрер Жанна Іванівна вистежувала мене по слідах від валянок, котрі я, будучи ще недосвідченим, полишав то тут, то там. Вона, наче індіанець Віннету в запилюжених районах прерій, принюхувалась до повітря, намагалась відрізнити там знайомий запах втікача від запаху інших людей. У школі я теж не вирізнявся посидючістю — мене весь час тягнуло за межі шкільного двору, спонукаючи до пригод, котрі далеко не завжди мали добрі наслідки.

Так-от, про фортепіано. Я, звісно ж, нічого не мав проти цього інструмента, навпаки, звук піаніно мені подобався, хоча перевагу я надавав струнним інструментам.

Усе було добре. Ми пили пиво, немов коні в спекотну пору воду, — це мабуть від невеликого напруження, що інколи буває між людьми, котрі спілкуються лише вдруге. Думаєш перед тим, як говориш, щоб справити гарне враження і не впасти обличчям у бруд, від того забагато п'єш і палиш, як брикетна фабрика. А від того, що багато п'єш — можеш вляпатися… А ще мене дратувала і водночас обережно вказувала напрямок розмови есемеска, котру Олена надіслала мені наступного дня після нашого з нею знайомства. Я перевів подих, знову зробив кілька затяжних ковтків пива і почав:

— Як ти взагалі наважилась на таке? Ну, я, скажімо, розумію, розкута столична молодь, презирство до комплексів, ігнорування загальноприйнятої моралі і таке інше, але ж, ти не схожа на таку молодь.

— Ти мені сподобався, — сказала вона так, ніби мене не чула.

Я навіть трохи розгубився.

— Ти мені теж сподобалась, але я собі дозволити таке…, — почав було я захмелілим від пива і різким від хвилювання голосом, але вона м'яко затулила мені рота своєю оксамитовою ручкою.

— Зачекай, — посміхнувшись мовила вона.

— Я чекаю, — прогудів я трубою крізь руку.

— У мене не було чоловіка вже дев'ять місяців.

— Ти що, була вагітна? — здивовано запитав я, закидуючи брови на потилицю.

— Дурний, — вона й далі посміхалась. — Ну, ніхто не подобався. Не важливо. Дев'ять місяців!!! Ти можеш собі уявити: стільки часу без сексу?!

Я, котрий цноту втратив майже в дев'ятнадцять, і то, випадково, багатозначно промовчав. Спрямував погляд свій десь у далечінь, щоб не виглядати ідіотом.

— От бачиш… І тут з'являєшся ти… Ти мені сподобався, і я одразу щось до тебе відчула. І ще… розумієш, у нас прикол такий є: мені Аня постійно бажає знайти свого персонального троянського коня. От не повіриш, але все так і було. Мене всі дівчата жартома кликали Оленою Троянською. А тут, він сам, тобто ти, троянський кінь, береш мене і знаходиш. Ну, коли з'явився ти — це одне, а запис на папірці, то вже інше — то знак. Знак моєї Долі, котра підштовхує мене на вірний шлях — вказує на правильний напрямок.

Вона ковтнула пива. Ми помовчали, як це роблять в бразильських «блокбастерах», і Оленка, вже п'яненька, продовжила далі:

— Знаєш, яким самотнім буває життя? Ти працюєш, навчаєшся, у тебе є батьки, люди, яких, якщо відкинути умовності, можна назвати друзями, захоплення, але одного разу помічаєш, що дні життя, які починаються тим, що прокидаєшся, і закінчуються тим, що засинаєш, — заповнюєш чимось липким, і робиш це штучно, навіть примусово. Насправді вони не заповнюються. Якщо хтось думає, що це не так, то дуже помиляється. Ці дні повинні заповнюватись самостійно, природно — нектаром життя, який це життя і породжує. Немає того, хто розділив би з тобою твої думки в повному їх обсязі, доторкнувся до тіла, обійняв би врешті-решт.

Мені було її шкода, адже щось схоже я й сам колись відчував — ці особливі стани душі. Я навіть міг їх назвати: Депресія, Печаль і Нудьга, що, зрештою, ходять завжди вкупі. Цього вечора ми з Оленою не тільки відверто поспілкувались, а й добряче напились пива, і її в паузах просто почало вимикати. Вона мешкала в гуртожитку, десь біля Індустріального мосту, і глянувши на годинник, я зрозумів, що туди вона запізнилась ще три години тому.

— Ну, що, будемо якось вирушати? — запитав я свою обранку, яку вкотре уже вимкнуло прямо посеред розмови.

— Буль-буль, — відповіла вона привітно крізь сон.

— Ну, добре, — і я звалив її собі на плечі й потягнув. Вона, здається, не заперечувала… Кінцівки її хиталися з боку в бік, як плетені батоги, і в руці вона тримала, немов бойового червоного прапора, пляшку пива. Моєї богатирської сили хватило ненадовго — лише до вулиці. Подолавши ці триста метрів, я відчув себе, щонайменше альпіністом, котрий зійшов на Еверест. Промайнула думка про таксі. Я обережно її відігнав — закінчувалися гроші. Потім подумав про те, що до моєї оселі чимчикувати десь близько двох кілометрів, а такими равликовими темпами, це зайняло б години дві, і думка про таксі з'явилась знову. Я посадовив Оленку на лаві, а сам пішов питати таксу.

— Доброго вечора, шефе!

— І тобі привіт, — байдуже відповів водій..

— Скільки до «Республіки»?

— П'ятнадцять.

— А менше? У мене лише десять.

— Ні, — відповів він. Взагалі, шофер був якийсь пасивний.

— Розумієте, там людина йти не може.

— Вона що, інвалід?

— Та ні, не інвалід — вона непритомніє.

— Тоді двадцять, — сказав він відсторонено.

— Мурло, — промовив я і грюкнув дверцятами, але й на цей знак неприхильності він відреагував цілковитою апатією.

Я підійшов до другого авто, відчинив дверцята, і звернувся з тим самим проханням. Водій погодився відвезти нас за п'ятнадцять гривень. Прийшлося йому набрехати, що Оленка — дуже вразлива людина, а саме сьогодні я зробив їй пропозицію руки і серця, й вона від отриманих вражень все непритомніє і непритомніє. Він кивнув головою