Читати книгу - "Дзеркало судді"

— Ви що там, ботанікою зайнялися? — роздратовано крикнув Гренбі. — Нам ніколи вивчати древні рослини. Досить з вас і досліджень чудес підводного світу. Ходімо! Чисті чи брудні, ми повинні з’явитися перед баронетом.

Коли вони ввійшли до замку, їх дуже шанобливо прийняв старий слуга — більше у просторі, доступному оку, не було нікого. Прибулі пояснили, з чим прийшли, і він відпровадив їх у довгу кімнату, обшиту дерев’яними панелями. Зброя різних віків рівномірно висіла на темних стінах, а перед великим вогнищем стояли, немов вартові, повні обладунки XIV століття. В іншій довгій кімнаті крізь прочинені двері виднілися ряди фамільних портретів.

— Мені здається, що я потрапив на сторінки роману, а не в замок, — сказав юрист. — Не думав, що хтось досі зберігає дух «Удольфських таємниць».[11]

— Так, старий джентльмен ревно потурає своїй манії до історичного, — відповів священик. — Ці речі — не підробка. Той, хто їх розклав, не вважає, що всі середньовічні люди жили одночасно. Трапляється, що обладунки складають з різних частин, але ці носив один чоловік, і носив він їх не намарно. Бачте, це — обладунки для турнірів, досить пізні.

— Ось і хазяїн також запізнюється, — сказав Ґренбі. — Скільки можна чекати?

— Та годі вам, у цих місцях все відбувається повільно, — відповів отець Бравн. — Гадаю, те, що він нас взагалі прийняв, дуже благородно. Два нікому незнайомих чоловіки приїжджають, щоб поставити йому винятково особисті запитання.

І справді, коли з’явився хазяїн, їм не було підстав нарікати на прийом; навпаки, вони могли зауважити, з якою гідністю і простотою їх хазяїн зберіг чемність у глухій самотності, в сільській глушині.

Баронет не виглядав ні здивованим, ні стривоженим; і хоч у них з’явилася підозра, що гостей у нього не було щонайменше останні чверть століття, він поводився так, немовби щойно розпрощався з двома герцогинями.

Він не показав ні боязкости, ні нетерпіння, коли вони повідомили, що приїхали в суто особистих справах; після коротких роздумів він, мабуть, зрозумів, що цікавість їх викликана певними обставинами. Це був худорлявий літній джентльмен з чорними бровами і довгим підборіддям.

Хоча ретельно укладене волосся було, без сумніву, перукою, у нього вистачило мудрости носити сиву перуку, як і личить немолодим людям.

— Щодо питання, яке вас цікавить, — сказав він, — відповідь на нього дуже проста. Мій намір залишити весь свій статок синові не підлягає сумніву, так само, як мій батько залишив його мені; і ніщо — я кажу прямо, — ніщо не змусить мене вчинити інакше.

— Я щиро вдячний вам за ці відомості, — відповів юрист, — але та люб’язність, з якою ви до нас поставилися, дає мені сміливість сказати, що ви бачите все в занадто чорному світлі. Гадаю, ваш син не вчинить нічого страшного, що дало б вам підставу визнати його негідним спадку. Звичайно, він може…

— Саме так, — сухо відповів сер Джон Масгрейв, — може… Чи не будете ви такі люб’язні пройти зі мною на хвилину в сусідню кімнату?

Він повів гостей у галерею, яку вони вже встигли трохи роздивитися крізь прочинені двері, і похмуро застиг перед почорнілими і насупленими портретами.

— Це сер Роджер Масґрейв, — сказав він, вказуючи на чоловіка в чорній перуці, з довгим лицем. — Він був одним з найниціших брехунів і негідників у мерзотні часи Вільгельма Оранського[12] — нашіптувач двох королів, убивця двох дружин. Ось його батько, сер Роберт, зразок чесности і добропорядности. Ось його син, сер Джеймс, один з найблагородніших якобітських мучеників[13] і один з перших, хто пожертвував гроші на Церкву і на бідних. Чи зрозуміло тепер, що дім Масгрейвів, його сила, честь, влада переходили від однієї доблесної людини до іншої через покоління, від діда до онука? Едуард І правив Англією дуже добре, Едуард III Англію прославив, однак слава ця проросла з тієї, першої, через безчестя і дурість Едуарда II, який плазував перед Гейвстоном[14] і втік від Брюса.[15] Повірте мені на слово, містере Гренбі, велич знатного роду, велич самої історії — це більше, ніж випадкові люди, які несуть його крізь віки. Спадок наш переходив від батька до сина, так воно буде й надалі. Мого сина можете запевнити, що я свої гроші не залишу притулку для бродячих кішок. Масґрейв робитиме як Масґрейв, поки стоїть світ.

— Так, — задумливо промовив отець Бравн, — я розумію, що ви маєте на увазі.

— Ми будемо раді, — сказав законник, — передати таке приємне запевнення вашому синові.

— Так, запевнення передати ви можете, — серйозно сказав хазяїн. — Нехай не турбується, усе відійде йому — і замок, і титул, і земля, і гроші… Є лише один маленький і доволі особистий додаток до цього всього — я в жодному разі до скону днів не стану розмовляти з ним.

Законник дивився так само шанобливо, але тепер уже і здивовано.

— Чому? Що ж таке він міг учинити?

— Я приватна особа і джентльмен, — сказав Масґрейв, — як також і хранитель великого спадку. Син мій зробив щось таке жахливе, що його не можна назвати не то що джентльменом, але й навіть людиною. Цей найгірший злочин у світі. Чи пам’ятаєте ви, що сказав Дуглас, коли Марміон,[16] його гість, хотів потиснути йому руку?

— Так, — відповідав отець Бравн:

Короні віддаю свій замок

Від темних льохів до самих

Зубців на кріпосній стіні.

Рука ж належить лише мені.

Баронет обернувся до іншої кімнати і провів до неї своїх геть приголомшених відвідувачів.

— Сподіваюся, тут ви трішки відпочинете, — сказав він таким самим рівним тоном. — Якщо ви не знаєте, куди вам подітися, я буду щиро радий надати у ваше розпорядження замок на цю ніч.

— Дякую вам, сер Джон, — сказав священик сумним голосом. — Гадаю, нам краще піти.

— Тоді я накажу опустити міст, — сказав хазяїн; і через декілька хвилин брязкіт величезної, аж до неправдоподібности, споруди наповнив замок, немов скрип жорен.

Іржавий механізм спрацював цього разу відмінно, і вони знову опинилися на трав’янистому березі по той бік рову.

Ґренбі раптом взяли дрижаки. 

— Що за штуку встругнув його синочок?! — заволав він.

Отець Бравн на це