Читати книгу - "Здіймається буря"

— Наскільки мені відомо, ні, — запевнив його вояк. — Я зголосився на постійне патрулювання цього кінця річки. Інші коти подумали, що мені просто хочеться бути ближче до колишнього дому, тож ніхто й не заперечував. Думаю, вони всі там потайки сподівалися, що я повернуся назад до Громового Клану, нахапавшись запахів лісу!

— Але чого б тобі захищати Тіньових котів? — збентежено запитав Вогнесерд.

— Та я підійшов і поговорив із ними, як тільки вони ще прибули, — пояснив Сіросмуг. — Вони мені сказали, що то Попелюшка їх там заховала. Ну я і зміркував: коли вже там щось має до діла Попелюшка, ти теж маєш знати. Дати притулок двом хворим блохастикам — це саме те, що я міг би від тебе чекати.

— Ну, коли я про це дізнався, то не дуже зрадів, — зауважив Громовий воєвода.

— Але й сердитись на свою колишню новачку не став.

Вогнесерд знизав плечима.

— Так…

— Вона завжди вміла тобою керувати, — лагідно сказав Сіросмуг. — Хай там як, Тіньові коти пішли.

— А коли пішли? — Вогнесерду неабияк полегшало від того, що Попелюшка дотримала своєї обіцянки.

— Я кілька днів тому бачив, як один із них полює на цьому березі ріки, але звідтоді — ані вуса.

— Кілька днів тому?

Звістка про те, що Тіньові коти були тут іще зовсім недавно, Вогнесерда неабияк стривожила. Невже Попелюшка, незважаючи ні на що, вирішила доглядати хворих, аж поки вони не наберуться сил для самостійної мандрівки? Він роздратовано наїжачив хутро від цієї думки, проте розумів, що таке рішення далось їй нелегко. Залишалось тільки дякувати Зореклану, що Тіньові вояки не наткнулися на Громовий патруль. Тепер же вони пішли, і, хотілося сподіватися, з ними зникла й загроза хвороби.

— Слухай, — нявкнув Сіросмуг. — Я мушу йти. Я на мисливській виправі, а ще по обіді маю приглядати за новаками.

— У тебе є свої новаки? — запитав Вогнесерд.

Друг спокійно глянув на нього.

— Не думаю, що Річковий Клан найближчим часом довірить мені тренувати їхніх вояків, — промурмотів він. Вогнесерд не міг збагнути, радість чи скруха лунає в його голосі.

— Ще якось зустрінемось, — нявкнув Сіросмуг і потерся мордочкою об Вогнесерда.

— Безсумнівно.

Вогнесерд відчув, як чорна діра смутку зануртувала в його животі, коли сірий вояк зібрався йти. Плямолистка, Сіросмуг, Хмаролап… Невже він приречений втрачати всіх, хто був йому близький?

— Бережись! — гукнув Громовий воєвода другові.

Він спостерігав, як Сіросмуг бреде собі крізь папороті до берега і впевнено пірнає. Широкі плечі вояка розтинали водну гладь, залишаючи по собі легенькі брижі на поверхні. Вогнесерд похитав головою, жалкуючи, що не може позбутися тривожних думок так само, як Сіросмуг струшує зі своєї шубки воду, вилазячи на берег. Нарешті рудий кіт повернувся і рушив у ліс.

Розділ 15

Вогнесерд обережно тримав у зубах клубок вологого моху. Дорогою додому трохи води витекло, але всередині зоставалось достатньо, щоби вгамувати спрагу Злотоквітки та Верболози, аж поки присмерковий патруль принесе ще води.

Клан лежав маленькими групками покотом на галявині, а сонце повільно сповзало за верхівки дерев. Більшість котів уже повечеряли і зараз ділились язиками, на хвилю спиняючись, щоб привітатися з воєводою, який саме вийшов із тунелю. Він кивнув Вітрогонові, Мишошубці та Шиполапові, які ладналися у присмерковий патруль.

Ряболиця збирала наступну групу старійшин у похід по воду. Вона чекала на них біля поваленого дуба, а Вогнесерд почув рішучий нявкіт Дрібновуха.

— Треба дорогою тримати вуха нашорошеними, а очі настороженими, — казав старий сивий кіт. — Бачите шрам у мене на вусі? Я його ще новаком заробив. Сова, просто нізвідки. Але я їй тоді залишив більший шрам!

Вогнесерд розслабився, заспокоєний знайомими баєчками про життя у Клані. Тіньові коти пішли, як Попелюшка й обіцяла, а ще він зустрівся зі Сіросмугом. Воєвода прослизнув до ясел і делікатно поклав мох поміж Верболозою та Злотоквіткою.

— Дякую, Вогнесерде, — нявкнула Верболоза.

— Після вечері буде ще, — пообіцяв Вогнесерд, спостерігаючи, як королеви злизують безцінні краплі води з клаптика моху. Він намагався не звертати уваги на кошеня Тигрокігтя, яке голодно зиркало на нього з тіні, поки Злотоквітка стискала мох, намагаючись отримати ще бодай трішки води.

— Ряболиця знову поведе старійшин до води, коли сяде сонце і в лісі не буде Двоногів, — пояснив воєвода.

Злотоквітка облизала губи.

— Дехто з них уже давненько не блукав лісом після смерку, — зауважила вона.

— Дрібновух дочекатися не міг, — муркнув Вогнесерд. — Щойно розповідав історії про сов, яких він полював біля Сонячних Скель. А от бідолаха Куцохвіст трішки нервує.

— Трохи похвилюватися йому не зашкодить, — зауважила Верболоза. — Якби ж то я могла з ними піти. Сутички із совою — це ж гарний спосіб розім’яти лапи!

— Сумуєш за вояцьким життям? — здивовано запитав Вогнесерд. Верболоза, здавалося, була цілком на своєму місці, лежачи отак на боці в яслах, поки по ній товклися чималі вже кошенята.

Він і не думав про те, що киця може сумувати за своїм старим життям.

— А ти б не сумував? — виклично запитала Верболоза.

— Ну, так… — знітився воєвода. — Але ж ти маєш кошенят.

Королева повернула голову, щоб підняти маленьку плямисто-білу кицю, яка бухнулась на бік. Вона поклала її собі між передні лапи та облизала.

— О, так, я маю кошенят, — погодилась Верболоза. — Але я хочу бігати лісом, полювати власну здобич і боронити наші кордони.

Вона знову лизнула кошеня і додала:

— Я вже не дочекаюся, щоби вперше повести цих трьох до лісу.

— З них, певно, будуть добрі вояки, — нявкнув Вогнесерд.

Спогади про першу виправу Хмаролапа, коли той сам пішов у засніжений ліс та приніс звідти мишу, знову накотили на Вогнесерда, і він аж кліпнув. А тоді понурив голову і повернувся до виходу, крадькома позираючи на кошеня Тигрокігтя. Він не міг не замислюватися про те, що ж за вояк із нього виросте.

— Бувай, — промурмотів воєвода і вислизнув з ясел.

Він уже відчував, як зблизька пахтить складена в купу здобич, проте, перш ніж влаштуватися на вечерю, йому належало зробити ще дещо. Вогнесерд рушив галявиною до кубла Жовтоіклої.

Стара медикицька спочивала на вечірньому осонні, хутро її було скуйовджене і недоглянуте, як і завжди. Вона підвела голову і крекнула:

— Привіт, Вогнесерде. Що ти тут робиш?

— Шукаю Попелюшку.

— Нащо? Що ти зараз хочеш? — залунав голос Попелюшки десь у глибині папоротевих хащ, після чого негайно на білий світ вистромилася її голова.

— У нас тепер так вітають воєводу? — зачудовано блиснувши очима, гаркнула Жовтоікла.