Читати книгу - "Здіймається буря"

Жовтоікла примружила очі.

— Ти утнув щось таке, про що мені варто знати?

— Ти допитуєш свого воєводу? — огризнулася Попелюшка.

Медикицька аж замуркотіла.

— Я знаю, що ви щось там затіяли, — нявкнула вона. — Але випитувати не буду. Я тільки бачу, що моя новачка знову стала сама собою. А це добре, бо з неї досі не було жодної користі, коли вона цілими днями дибала, як муха у сметані!

Вогнесерд радо спостерігав, як гиркаються ці дві кішки — достоту так само, як до загибелі Срібнострумки, коли Попелюшка тільки-но стала новачкою медикицьки. Проте воєвода почувався не дуже зручно і зачовгав лапами по землі. Він-бо хотів сказати Попелюшці, що Тіньові коти пішли, але в присутності Жовтоіклої зробити це було нелегко.

— Оце так дивина, — гаркнула стара кішка, дивлячись прямісінько на Вогнесерда. — Мені раптом захотілося смикнути ще одну мишку з купи свіжини. — Кіт вдячно підморгнув старій медикиці. — Ти щось хочеш, Попелюшко? — озирнулась Жовтоікла, виходячи з тунелю. Попелюшка похитала головою. — Добренько, я за мить повернусь. Ну, може, за дві.

Щойно вона зникла, Вогнесерд тихенько нявкнув:

— Я перевірив. Тіньові коти пішли.

— Я ж казала, що вони підуть, — відповіла попеляста кицька.

— Але ще кілька днів тому вони були там, — зауважив Вогнесерд.

— Якби вони пішли раніше, то не було би з того жодної користі, — нявкнула Попелюшка. — Перш ніж відпустити їх, я мала впевнитися, що ці бідолашні навчилися змішувати лікарські трави.

Вогнесерд смикнув хвостом, рознервований впертістю Попелюшки, але сваритися з нею сил не мав. Вона всім серцем вірила, що все зробила правильно, дбаючи про хворих котів. Частково він і сам із цим погоджувався.

— Ти ж знаєш, я казала їм піти, — нявкнула новачка, хоча впевненості в її голосі поменшало.

— Я тобі вірю, — лагідно погодився Вогнесерд. — То була моя справа, не твоя — перевірити, чи вони пішли.

Попелюшка зацікавлено зиркнула на нього.

— Звідки ти знаєш, коли пішли Тіньові коти?

— Сіросмуг розповів.

— Ти говорив із Сіросмугом? Він живий-здоровий?

— Живий-здоровий, — муркнув Вогнесерд. — Уже плаває як риба.

— Жартуєш! — нявкнула Попелюшка. — Нізащо б не подумала.

— Я теж, — погодився воєвода, а тоді спинився, засоромившись того, що живіт забуркотів від голоду.

— Піди поїж, — лагідно муркнула киця. — І поспіши, поки Жовтоікла не розтельбушила всю здобич.

Вогнесерд присів і лизнув вушка Попелюшки.

— Бувай, — нявкнув він.

Жовтоікла зоставила йому на вибір білку чи голуба. Вогнесерд узяв голуба і роззирнувся галявиною, гадаючи, де б його поїсти. Він відчував, що Піскошторма дивиться на нього, розлігшись десь на землі та обгорнувши передні лапи хвостиком.

Його серце почало битися швидше. Зненацька Вогнесердові більше не важило, що вона не плямиста, що її очі блідо-зелені, а не бурштинові. Він поглянув на блідо-руду войовницю, тримаючи в зубах голуба, і пригадав, що йому казала Попелюшка: живи сьогодні, відпусти минуле. Плямолистка назавжди залишиться в його серці, але кожного разу, як Вогнесерд бачив Піскошторму, хутро на його спині починало ворушитися. І він побрів галявиною до неї. Коли кіт поклав голуба біля подруги та заходився їсти, вона почала гучно муркотіти.

Зненацька почулися гучні верески, аж Вогнесерд підвів голову. Піскошторма побігла назустріч Мишошубці та Шиполапові, які вихором ввірвалися на галявину. Їхнє хутро було сплямоване кров’ю, а Шиполап помітно накульгував.

Вогнесерд швиденько проковтнув і також підвівся.

— Що сталося? Де Вітрогон?

Навколо них з’юрмилися інші коти, вони шипіли від жаху, наїжачивши хутро, — усі готувались до біди.

— Я не знаю. На нас напали, — видихнула Мишошубка.

— Хто напав? — запитав Вогнесерд.

Мишошубка похитала головою.

— Ми не бачили. Вони були в тінях.

— А запах?

— Надто близько до Громошляху. Не розібрати, — важко дихаючи, відповів Шиполап.

Вогнесерд глянув на новака, який стояв, похитуючись на нетвердих лапах.

— Іди до Жовтоіклої, — наказав воєвода. — Білошторме! — гукнув він вояка, який і сам уже мчав із кубла Синьозірки. — Ти підеш із нами, — тоді повернувся до Мишошубки. — Веди нас до місця пригоди.

Піскошторма і Порохошуб дивилися на Вогнесерда, чекаючи наказів.

— Залишайтеся на терені та вартуйте табір, — нявкнув він. — Це може бути пастка, щоби виманити вояків. Таке вже бувало.

Синьозірка жила своє останнє життя, тож Вогнесерд не міг ризикувати, залишаючи табір без захисту. Він прожогом помчав із тунелю пліч-о-пліч із Білоштормом, за ними, важко дихаючи, бігла Мишошубка. Усі разом вони вибралися на кручу та рушили до лісу.

Вогнесерд збавив крок, коли побачив, що Мишошубка вже заледве тримається з ними в одному темпі.

— Біжи, як можеш, — поквапив він.

Воєвода знав, що у неї після бою болить усе тіло, але треба було знайти Вітрогона. Вогнесерд мав жахливе передчуття, що цей напад міг бути якось пов’язаний із Тіньовим Кланом. Дрібнохмар та Білогорлик ще геть недавно були на землях Громового Клану. То вони все ж задурили йому голову і завели Громових котів у небезпеку? Він інстинктивно рушив до Громошляху.

— Ні, — озвалася Мишошубка. — Нам сюди.

Вона майнула повз нього, трохи прискорившись, і рушила до Чотиридерева. Вогнесерд і Білошторм побігли услід.

Вони пробиралися поміж дерев, і Вогнесерд розумів, що вже був тут раніше. Цією дорогою Дрібнохмар та Білогорлик ішли, коли Синьозірка їх відіслала з табору. Невже загін Тіньового Клану пройшов кам’яним тунелем попід Громошляхом?

Мишошубка спинилася під двома високими ясенами. Віддалік розмірено гудів Громошлях, а крізь підлісок до котів долинав його кислий запах. Попереду Вогнесерд бачив на землі тіло Вітрогона, зловісно непорушне. Над вояком нависав чорно-білий кіт. Здригнувшись, Вогнесерд збагнув, що то Білогорлик.

Тіньовий вояк закляк, побачивши котів, що наближалися. Він почав задкувати від Вітрогона, ноги його аж підгиналися від шоку.

— Він мертвий! — зойкнув Білогорлик.

Вогнесерд відчув, як у ньому наростає хвиля люті, і прищулив вуха. Це так Тіньові вояки відплатили Громовому Клану за його добрість? Не спинившись навіть поглянути, що роблять Білошторм чи Мишошубка, він люто засичав і щодуху кинувся на Білогорлика. Вогнесерд вибив землю з-під ніг Тіньового кота, і той незграбно бухнувся на спину, взагалі не чинячи опору нападнику, який зловісно нависав над ним.

Вогнесерд розгублено дивився вниз, на ворога, що безпорадно розпластався на землі. Поки він вагався, Білогорлик кинувся геть та пірнув до густих хащ ожини. Вогнесерд помчав навздогін, незважаючи на шипи, що рвали його шубку. Певно, Тіньовий вояк біг до кам’яного тунелю. Воєвода наддав ходу і запримітив кінчик хвоста попереду, де Білогорлик вибирався із хащ на вузенький моріжок.

Вогнесерд вибіг туди буквально на мить пізніше, коли