Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

еліти в ранньомодерній Україні. Православ'я захищали прості вояки; повстанці проти польської влади сприймали польські звичаї як природні. Існувала українська шляхта, була й козацька старшина; інколи ці дві групи перетинались. Однак різниця в соціальному походженні вела до болючих політичних поділів. Найбагатші польські та полонізовані шляхтичі домінували в місцевій політиці й прагнули позбавити дрібних шляхтичів, таких як Богдан Хмельницький (бл. 1595–1657), їхніх традиційних прав. Хмельницький був реєстровим козаком, що втік на Запорозьку Січ після того, як польський чиновник забрав його власність, вкрав його кохану та замордував його сина. Він був обраний козацьким гетьманом, почав масове козацьке повстання у 1648 р. і став найважливішою постаттю в історії України XVII ст., хоча його власний взятий окремо випадок показує, як поява польських інституцій розбурхала та розділила місцеву шляхту. Тим часом подібні тенденції в економіці, які дали окремим українським шляхтичам змогу насолоджуватись обширною владою в межах Речі Посполитої, також зміцнили козаків як військову силу. Тоді як магнати підкорювали українські степи для торгівлі зерном, селяни рухались ще далі на південь, до територій, на які в пошуку рабів нападали кримські татари, і часто долучались до лав козаків. Для селянства козацьке життя було доступною альтернативою магнатському кріпацтву та татарській неволі. Інкорпорація Польщею, релігійна унія, незадоволення реєстрових козаків та закріпачення селян — усе це разом взяте пояснює, як після 1648 р. Хмельницький спромігся на атаку, що поставила під загрозу існування Речі Посполитої.

Після того як у 1654 р. Хмельницький об'єднався в Переяславі з Московією, його козаки допомогли тій почати війну з Річчю Посполитою. Це призвело до серії катастроф, внаслідок яких загинула третина десятимільйонного населення Речі Посполитої і почався її занепад як європейської потуги. Поворотним моментом, яким польсько-українська історія не змогла скористатись, була Гадяцька угода 1658–1659 рр. Підготовлена гетьманом Іваном Виговським (помер у 1664 р.), вона перетворила б козацьку старшину на третю націю Речі Посполитої «Трьох Народів» (Польщі, Литви та Русі). Україна зайняла б місце, відповідне литовському: вона мала б власну адміністрацію, армію та судочинство. Статус Православної Церкви в Україні й у межах триєдиної Речі Посполитої був би рівним Католицькій. Автор цього плану, ерудований полеміст Юрій Немирич (1612–1659), щойно перейшов з унітаріанства на православ'я. Частина козаків отримала б шляхетство, а з ним і політичні права та привілеї керувати Україною. Проте Гадяцька угода була радше республіканським, а не демократичним рішенням, тоді як українське повстання — радше демократичним, а не республіканським. Гетьман Виговський, як і Хмельницький до нього, перебував між республіканським світом Речі Посполитої та демократичним світом козацького степу. Він був освіченою людиною і бачив вигоди компромісу, але не зміг переконати у своїй позиції більшість козаків. Важливим моментом незгоди була Уніатська Церква. Козаки бажали ліквідувати її, Католицька Церква наполягала, щоб це питання було поза віданням світської влади, а Виговський запропонував непопулярний компроміс. Гетьману не вистачило сили об'єднати навколо себе маси вільних козаків, які за його планом не отримали б шляхетства. Йому також забракло харизми вчасно переконати козаків змінити погляди. Коли Московія поновила свої атаки на Річ Посполиту й підтримала противників Виговського, його скинули з гетьманства і він покинув Україну. Автора компромісу Немирича вбили свої ж козаки. Більшість козаків були передовсім зацікавлені в захисті власних свобод, яких вони шукали в тому числі за допомогою того, що вважали тимчасовими альянсами з Москвою, Польщею та Кримським ханатом. Хоча сейм і прийняв Гадяцьку угоду, польська шляхта втратила зацікавленість у ній, коли стало ясно, що гетьмани насправді не контролюють козаків, а козаки насправді не контролюють України[201].

Провал Гадяцької угоди в 1659 р. закінчив золотий вік Речі Посполитої, еру слави, процвітання й толерантності, започатковану Люблінською унією 1569 р.[202] Створена в 1569 р. Річ Посполита була унікальним проектом розв'язання релігійних та національних проблем, що загрожували великим європейським державам. Проблемою ранньомодерних європейських правителів був конфлікт релігійної та політичної лояльностей — їхніх власних та їхніх суб'єктів. За часів, коли Німеччина була поділена між лютеранськими та католицькими князями, а Франція вирізала власних гугенотів, коли імператор Священної Римської імперії сплачував данину турецькому султанові, а потужна іспанська влада була підважена в Нідерландах і підірвана інквізицією, лише об'єднані Польща з Литвою змогли поєднати релігійну толерантність, інституційну реформу та територіальне розширення[203]. Польсько-литовським розв'язанням 1569 р. стала одна з республіканських інституцій для захисту прав чисельної та неоднорідної шляхти. З погляду економіки, процвітання Речі Посполитої та її шляхти залежало від торгівлі зерном із Західною Європою, що свідчило про поглиблення відносної економічної відсталості Польщі з Литвою та погіршення становища її селян. У тривалішій перспективі відсутність центральної влади, маргіналізація міст і відсталість села, мабуть, прирекли б Річ Посполиту. Однак остаточно не можна бути цілком упевненим: якби події XVII ст. пішли інакше, якби конфлікт в Україні вдалося подолати в середині XVII ст., можливо, Річ Посполита змогла б розв'язати всі ці питання. За часів, про які йдеться, 1569–1659 рр., вирішальним випробуванням для Речі Посполитої стала її здатність створити, привабити та утримати лояльну політичну еліту в Польщі; Литві та Україні. Люблінська унія створила державу шляхетських воїнів, громадян Польщі та Литви; й надала їй форми. Провал Гадяцької угоди унеможливив застосування цього рішення до України та підважив його втіленя в Польщі й Литві.

Козацьке повстання відчутно вплинуло на майбутнє польської національної ідеї та на роль Польщі в національній ідеї українській. В Україні XVII ст. було легко рівняти панів з поляками та католиками; а в XVIII та XIX ст. це поєднання лише посилювалось. Водночас ключем до XVII ст. було не зіткнення польської та української нації, а відсутність порозуміння між Річчю Посполитою та козаками. У Литві такий компроміс було знайдено у 1569 р., а політичні та релігійні інституції продовжували єднати місцеві еліти з польською культурою навіть після розпаду Речі Посполитої у 1795 р. В Україні подібні політичні інституції не вижили, а роль Уніатської Церкви обмежували козаки. Це ретроспективно веде до невірного враження, що «Польща» та «Україна» відрізнялись, коли вони були об єднані в спільному королівстві, а «поляки» та «українці» були приречені стати ворогами. В Гетьманщині користувалися польськими грошима, а польська була мовою її адміністрації й навіть військового командування. І хоча спроби примирення середини XVII ст. провалились, обидві партії розуміли одна одну. Під час переговорів представники Речі Посполитої та козаки не потребували перекладачів. Козацька старшина та польська шляхта (групи, які перетинались) поділяли одну, дві чи навіть три мови: латину, польську й українську. Коли ж козаки вели переговори з Московією, вони використовували перекладачів, а для того, щоб Хмельницький міг прочитати листи, написані московським діалектом, їх треба було перекладати латиною[204].

Хмельницький, лідер козацького повстання, увійшов в історію як український герой. Та водночас він був також польським шляхтичем, що вивчив латину від єзуїтів. Ярема Вишневецький, найзатятіший ворог Хмельницького, увійшов в історію як польський магнат. Він і справді був католиком, який володів 230 тис.