Читати книгу - "Посуха"

Барб гучно шморгнула носом, Фок забрав у неї з рук листівку до Дня батька й роззирнувся, марно шукаючи, куди її притулити.

— Бачиш, у цьому-то і проблема, — сказала Барб, спостерігаючи за ним червоними очима. — Що в біса мені робити з усіма цими речами? Стільки всього — і куди його подіти? В наш будинок це все не вміститься, але ж я не можу цього всього позбутися, наче воно нічого не варте…

Голос її набирав пронизливості, й вона почала хапати старі речі в межах досяжності та притискати їх до грудей. Труси з ліжка, іграшкового робота, окуляри Карен. Підняла з тумбочки книжки й голосно лайнулася.

— Це ж бібліотечні книжки, чорт забирай! Наскільки вони вже перетримані?

Вона обернула до Фока червоне сердите обличчя.

— Ніхто не попереджає, як воно буде, правда? О так, усі співчувають твоїй утраті, усі тільки й нишпорять поблизу і збирають плітки, коли таке стається, але ніхто не скаже, що тобі доведеться ритися в шухлядах мертвого сина й повертати в бібліотеку книжки, правда? Ніхто не скаже, як це витримати.

Фок відчув докори сумління, пригадавши ще додаткову коробку речей Карен і Біллі, яку залишив під дверима спальні. Забравши в Барб книжки, він сховав їх під пахву й рішучо вивів її з кімнати.

— Це я зроблю сам. А зараз ми просто… — він без затримки провів її попри спальню Біллі й з полегшенням опинився на яскраво освітленій кухні. — А зараз ми просто зробимо вам чашку чаю, — закінчив він, відчиняючи найближчу шафку. Він гадки не мав, що там, але навіть на місці злочину на кухні мають бути горнятка.

Барб хвильку спостерігала за ним, а потім, висякавшись, підвелася зі стільця. Поплескала Фока по руці.

— Дай-но я сама, я тут усе знаю.

Зрештою довелося зупинитися на чорній розчинній каві. Холодильник не відчиняли вже понад два тижні.

— Я тобі так і не подякувала, Аароне, — мовила Барб, поки вони чекали, щоб закипів чайник. — Що взявся допомогти. Почав розслідування.

— Барб, це не зовсім так, — озвався Фок. — Ви ж розумієте, що ми з сержантом формально нічого не розслідуємо? Просто ставимо питання. Неофіційно.

— Так-так. Певна річ, я чудово це розумію, — сказала вона тоном, з якого видно було, що насправді це не так. — Але люди замислилися. У цьому-то й відмінність. Ви трохи розворушили справу.

У Фока в голові постав образ Еллі, — головне, щоб Барб зрештою не пошкодувала.

— Люк завжди радів, що має такого друга, — мовила Барб, розливаючи окріп у три горнятка.

— Дякую, — просто сказав Фок, але вона, щось уловивши в його тоні, звела погляд.

— Це правда, — наполягала вона. — Знаю, він не вмів цього висловити, але йому потрібен був хтось такий, як ти. Спокійний, з головою на плечах. Мені завжди здавалося, що саме це частково і вабило його в Карен. У ній він бачив такі самі якості, — вона автоматично висунула праву шухлядку й дістала ложечку. — Ти був знайомий з Карен?

Фок похитав головою.

— Шкода, думаю, вона б тобі дуже сподобалася. Вона мені багато в чому нагадує… нагадувала тебе. Думаю, іноді вона хвилювалася, що трішки… не знаю… нудна, чи як. Що через неї Люк не може втілити свої грандіозні плани. Але це неправда. Вона була врівноважена й дуже розумна, ця дівчина. Саме така, як йому й потрібно. Час до часу опускала його на землю. Як і ти, — схиливши голову набік, Барб довгу мить з легкою зажурою дивилася на Фока. — Треба було тобі приїхати на їхнє весілля. Взагалі колись приїхати. Ми сумували за тобою.

— Я… — почав був Фок звичні відмовки про роботу, але щось у виразі її обличчя не дало словам зірватися з вуст. — Якщо по щирості, я не думав, що мені тут зрадіють.

Барб за два великі кроки перетнула кухню, де колись сама була господинею, простягнула руки й обійняла Фока. І міцно його тримала, поки він не відчув, як у нього всередині спадає напруга.

— У нашій родині, Аароне, тобі радіють завжди, — сказала Барб. — І не смій думати інакше.

Вона відсторонилася, на мить ставши колишньою Барб Гедлер. Уклавши йому в руки два паруючі горнятка кави, а під пахву — бібліотечні книжки, вона з матріархальним блиском в очах кивнула йому на чорний хід.

— Ходімо до мого чоловіка, бо я мушу йому сказати: якщо він хоче прибрати в будинку, то годі ховатися в клуні — хай починає працювати.

* * *

Через чорний хід Фок вийшов за Барб на сліпуче сонце. І мало не розляпав каву собі на зап’ясток, спіткнувшись об забуту іграшкову крикетну битку.

Невже у нього могло бути таке життя? — зненацька подумалося йому. Дитячі крикетні битки й кава на сільській кухні? Він спробував це уявити. Працювати пліч-о-пліч з батьком, чекаючи, коли старий, потиснувши йому руку, передасть йому стерно влади. Суботні вечори проводити в «Руні» разом з Люком, роздивляючись майже незмінних красунь, поки одного дня його очі на комусь не зупиняться. Квапливе, але красиве сільське весілля, за дев’ять місяців — перше немовля. Наступного року — друге. Він знав, що навряд чи зміг би природно почуватися в ролі батька, але він би старався. Кажуть, зі своїми дітьми все по-іншому.

Його діти неминуче подружилися б з Люковим сином. Так, їм усім довелось би змиритися з недоладною сільською школою, зате у них були б акри й акри землі — там є де розім’яти ноги.

На землі треба працювати з ранку до ночі, звісно, зате вдома на нього чекали б теплі й гамірні вечори, хаос і сміх. Любов. Хтось би завжди дожидав його з увімкненим світлом. Але хто? — подумав він. Еллі?

Одразу ж образ у голові почав розмиватися й танути. Якби вона не загинула… Якби він залишився… Якби все склалося по-іншому… Сама ідея — чиста фантазія.

Забагато втрачених можливостей, щоб могла справдитися така мрія.

Фок обрав життя у Мельбурні. І воно його вдовольняє, подумалося йому. Він любить гуляти вулицями серед юрми, де його не впізнає жодна душа. Йому приємніше працювати головою, ніж руками.

Життя — це набутки і втрати. Можливо, вечорами йому доводиться повертатися в