Читати книгу - "Наложниця Темного Лорда, Анні Флейм"

Схоже, справа у тому напої, що дав мені Темний Лорд.

Я обережно торкаюся грудей, де все ще жевріє осередок породженого ним дивного тепла. Цікаво, яким чином ця рідина на мене вплинула? Що взагалі я таке випила? Напевно щось чаклунське… Цікаво, коли це тепло згасне — а це ж має колись статися — я позбавлюся щойно набутих можливостей, якими б вони не були? Чи вони залишаться зі мною, а насправді Темний Лорд робить щось таке, що потроху перетворює на чаклунку й мене? 

Занадто багато питань. Хоча, частину з них можна буде незабаром поставити. Принаймні, спробувати. А якщо пощастить, то може хоч на одне-два навіть відповідь отримаю.

Задумливо перебираючи смуги свого так званого одягу, я раз за разом натрапляю на відрізи дуже м'якої та шовковистої тканини. Вона настільки приємна на дотик, що я би обрала її без роздумів, якби не чорний колір. В мене й без того бліда шкіра, а в чорному вбранні я взагалі виглядатиму рудоволосим ожилим мерцем.

Хоча…

Може, саме це й утримуватиме Темного Лорда подалі від мене? Він же до життя тягнеться. А в мене зараз такий вигляд, що в домовину гарніших кладуть. 

Отже, вирішено.

Спритно накинувши відрізи на плечі, я підперезуюсь і розправляю бганки, прагнучи закрити якомога більше і… Ловлю себе на думці, що ця тканина гарніше лягає складками, а не просто розгладженою поверх грудей. Трохи подумавши над цим, я знімаю пояс, беру один відріз та перекручую його посередині та після цього кладу на плече. Те саме роблю і з другою смугою тканини. Підперезуюсь. Тепер моє вбрання виглядає витонченішим, але разом із цим — ще відвертішим. Хоча, здавалося б, лише відкрила плечі. 

Тихо зітхнувши, я розправляю смуги так, щоб закрити лоно. Стегна залишаються оголеними майже наполовину — відрізи чорної тканини трохи вужчі за ті, що я обирала раніше.

Окинувши поглядом своє відображення в дзеркалі, я тягнусь за гребінцем. Волосся трохи вологе, тому йому обов'язково треба вичесати. Задумливо перекидуючи його з плеча на плече, я дивлюся на свою майже білу шкіру, на якій не залишилося жодного синця. Зітхаю, розуміючи, що не можна вже надалі відтягувати неминуче. 

Відкладаю гребінець на стіл. Неквапливо прямую до дверей, крокую коридором і, повагавшись, штовхаю стулку. Демон у передпокої анітрохи не здається мені безпечнішим, але тепер я принаймні можу без здригання пройти понад стіночкою до дверей покоїв. Опинившись в просторій кімнаті, обережно причиняю стулку і, озирнувшись, розумію — Темний Лорд кудись подівся.

Невже я настільки довго перевдягалася, що він занудьгував і пішов геть? Чи навпаки, впоралася швидше, ніж чаклун очікував?

Не те щоб я була проти, але дозволу повертатися до себе в такому випадку мені він не давав. І хто знає, як Темний Лорд розцінить мою відсутність, коли повернеться? Тому, вирішивши не спокушати долю, я обережно прямую до ліжка. Коло посеред кімнати вже не світиться, але внутрішнє чуття підказує мені оминати ту ділянку десятою дорогою. Що я і роблю, без будь-яких несподіванок діставшись ліжка. Сідаю на край та нарешті отримую можливість спокійно роздивитися кімнату.

Перше, що привертає мою увагу — зникнення сідла. Це скоріше тішить, ніж засмучує, бо згадка про те, яким чином Темний Лорд його використовував, викликає змішанні почуття. Але натомість мій погляд чомусь притягують два крюки, вбиті в стіну поряд з каміном на висоті трохи вище мого зросту і на невеликій відстані один від одного. На першому висить погаслий світильник, другий — порожній.

Решта меблів — крісла, шафи, столики біля ліжка стояли на тих самих місцях, де я їх запам'ятала. Почавши відверто нудьгувати, я мимоволі замислююсь про те, щоб оглянути вміст шаф, коли…

Помічаю, що в кімнаті не одні, а двоє дверей. В стіні прямо напроти мене з'явилися обриси стулки та одвірка — і я точно пам'ятала, що їх там не було ні тоді, коли заходила до кімнати, ні напередодні цього. 

Зацікавившись, я обережно — про всяк випадок, все ще оминаючи місце, де нещодавно бачила коло — наближаюсь до нових дверей. Якщо прикинути, куди вони можуть вести…

То це буде купальня. 

Бажання отримати підтвердження своєї здогадки стає майже нестерпним, але я все ще вагаюсь. Хто знає, що я побачу по той бік? Це ж покої чаклуна. Чому ці двері не можуть вести кудись в інше місце, якщо пірнувши у воду купальні я примудрилися виринути посеред якоїсь річки?

Але цікавість перемагає, і я обережно торкаюсь дверної ручки. Легенько штовхаю стулку, але вона відчиняється значно різкіше та швидше, ніж я очікую. Пояснення цьому стоїть по той бік. Повністю оголене, з мокрим волоссям та бісеринками води, що розсипом коштовного каміння відблискує на блідій шкірі в мінливому холодному світлі вже знайомого метелика.

— Гарне вбрання, — спокійно промовляє чаклун. І після невеликої паузи додає: — Тобі личить.

— М-м-м… дякую, — тільки й можу відповісти я. 

Мені несподівано стає ніяково. Настільки сильно, наскільки я себе не відчувала навіть повністю оголеною — хоча зараз ніяковіти слід якраз не мені. Але Темний Лорд напевно очікує, доки я відійду геть з його шляху. Тому відводжу погляд і відступаю вбік.

Він сприймає це, як належне. І коли проходить повз, я мимоволі проводжу поглядом по його міцній фігурі, відчуваючи, як тепло в грудях потроху переповзає нижче.

Ні, треба відволіктися. І подивитись, що знаходиться по той бік дверей.

Дійсно, там — купальня, яку я вважала своєю територією. Отже, за бажання, Темний Лорд може пройти до моєї кімнати не тільки коридором. Я і до цього не відчувала себе захищеною, щойно дізнавшись, чиї покої знаходяться за стінкою, а тепер…

А тепер я взагалі маю ночувати у його кімнаті. Тож, слід шукати переваги — завдяки цій двері я зможу потрапляти до себе без необхідності проходити повз опудало демона. Якщо стулка не зникне, звісно.

За спиною я чую шерех та шурхіт. Схоже, одягається. 

А я стою та вдивляюсь у напівтемряву купальні. Точніше — те, що мало би бути напівтемрявою, навіть з огляду на наявність сяючого метелика. Але не є нею, тому що я чудово бачу навіть дальній край обкладеного плиткою озера.