Читати книгу - "Українське письменство"

но льи. Мы чужии нашому народови и яко чужии — не свои, питаемся его трудом, не имеем его доверья, его любви, и православие наше на таких основаниях колибается всяким противным ветром».

Чи можна ж говорити про українську літературу в Буковині 50—60-х, навіть 70-х років? Якими стежками ішла літературна цікавість, чим задовольнялось естетичне чуття в галузі художнього слова?

Маси споживали старі, з дидактичною нотою повісті, що в відписах розходилися по панотцівських садибах та по дворах дрібної шляхти. Акад. Смаль-Стоцький в своїй «Буковинській Русі» наводить один такий збірник десь із двадцятих-тридцятих років XIX ст. (не пізніше 1832 р.). От зміст цього збірника: 1. Повесть о едной жене, како погибе за Христа ради з дитям своим. 2. О играх и пляшущих во дни святия. 3. За человека богатого и многогрешнаго. 4. О жене, како ся Богу молила. 5. Како водил ангел еднаго мужа на оном свете. 6. О Андреи, како бе 7 лет нем. 7. Гистория о рыцару и смерті. 8. История младенца с панною і т. п. Люди тоншого смаку і більшої літературної вибагливості мусили задовольнятися такими авторами, як панотці Василь Ферлеєвич та Гавриїл Продан. Один із них, Ферлеєвич (нар. 1783), видавав ще в 40-х рр. «Писни с нотами», «Писни, псалмы и стихи» — дуже наївні змістом і недоладні мовою, писані нерівними рядками, трохи ще на лад Транквіліона Ставровецького; другий вправлявся в одах та елегіях, як характеризує його писання небіжч. Маковей, «ладом Державина, але мовою книжною і при тім без найменшого таланту». От уривок з його патріотичної хвали Буковині:

Зде рочно гордыи класы прозябают, А з них сплетенными венци свою главу Стружденныи жнецы украшают, Ся по обылной жатви веселящи, И нижногласно разными языки Поют единодушно зрядныи лики, Богини Церери благодарящи.

Нарешті, треті вдавалися до літератури німецької і самі, випробовуючи себе в письменстві, писали німецькою мовою. Такий був здібний автор кількох романтичних оповідань та одного збірника ліричних поезій свящ. Олександр Попович, що виступав під німецьким псевдонімом. Німецькою мовою починав Федькович, і пізніше, коли українська мова здобула собі в Буковині право горожанства — Ольга Кобилянська[175].

Перші спроби зорганізувати «руське» (поки що не українське) культурне та літературне життя в краї належать до 60-х рр. Зв’язані вони, головне, з тою боротьбою, що закипає межи волохами і русинами навколо церковної справи. В 50-х і 60-х рр. на чолі Чернівецької єпархії стояв єпископ Євгеній Гакман (власне, з 1836 по 1873 р.), русин, русинами оточений, хоч дуже далекий від будь-якого розуміння національних задач на Буковині. В 1848 р. він, вкупі з своїм референтом Я. Воробкевичем, настояв на тім, щоб у гімназії запроваджено було румунську мову до числа предметів викладових, а потім розпорядився, щоб слухачі теології «так слов’янської, як і романської нації», слухали богословських наук по-румунськи. Коли ж в кінці 50-х рр. волоський рух оживився і року 1861 волохи піднесли домагання національної волоської митрополії, що всіх би румун об’єднала, — єпископ Гакман примушений був спиратися на «руську» людність. З установленням Германштадтської митрополії для румун Семигороду і суто угорських провінцій, він став домагатися перетворення своєї дієцезії на рівнорядну Германштадтській митрополію Буковини і Далмації, чого і досяг нарешті. Під час цієї боротьби церковної волоське духовенство мало по своїй стороні землевласницьку групу і всю світську інтеліґенцію, що заложила була р. 1863 культурне огнище волоське «Sotietatea pentru cultura şі literatura»[176]. Гакман відповідав на те заходами, що мали підвищити його пастирський престиж — побудуванням та урочистим освяченням Чернівецької кафедри (1864), а русини-священики, що оточували єпископа, — заходами коло українських підручників для шкіл та заснуванням товариства «Руська бесіда», відкритого в січні 1869 року. Яку надію покладали на єпископа Гакмана в Буковині, можна бачити з того, що навіть Федькович прилучився до загального голосу клерикальних кіл поезією «На честь Євгенія Гакмана»:

Як той світич семизлатний Господньої слави, Просвітися, наш владико, Євгенію блáгий! І засіяй в твóїй церкві, У твоїм народі, І житиме пам’ять твоя Во роди і роди,