Читати книгу - "Врятуй мене, якщо зможеш, Ольга Християнчук"

Сьогодні я прокидаюсь вимотана і щаслива. Давид лежить поруч і я з посмішкою на обличчі милуюсь, як він спить. Зараз він здається такий беззахисний і мирний. Навіть не впізнати в ньому того ненаситного чоловіка, котрий не давав мені спати майже усю ніч.

Я легенько рухаюсь, та цього достатньо, щоб його очі розплющились. Він дарує мені переповнений теплотою погляд і тягнеться за ніжним поцілунком. Я віддаюся відчуттям і насолоджуюся моментом. Вже давно мені так добре ні з ким не було.

-         Нам пора вставати, - не охоче шепчу, відірвавшись від м’яких губ хлопця.

-         Може ще поваляємось у ліжку, - заманливо мурличе Давид і погладжує мене по животі.

-         Я б не проти, але немає часу, - тікаю з його обіймів і починаю одягатись. – Тобі пора іти.

Дивлюсь на годинник. Досить пізно, ми проспали увесь ранок. У кімнаті безлад і все це потрібно прибрати.

-         Ти мене виганяєш? – Він хмуриться, та блиск в очах підказує, що він це не серйозно. – Невже все так було погано?

-         Все було чудово, - заспокоюю, нахиляюсь і ще раз цілую. – Та скоро приїде мій батько і я не хочу, щоб він застав тебе тут.

-         Чому ж? Я не проти з ним познайомитись, - безтурботно вимовляє, а потім підозріло прищурюється. – Чи може ти мене соромишся?

Я дивлюсь на нього і намагаюсь зрозуміти він жартує, чи справді ображається. Мені зараз не до жартів. Сьогодні здавати квартиру, а нічого не готово. Замість того, щоб все тут прибрати, я вчора весь день провела з Давидом.

-         Не говори дурниць, - відмахуюсь від нього. – Просто будуть лишні запитання, а мені зараз не до них. Потрібно здати квартиру у ідеальному стані. У мене багато справ.

-         Хочеш я допоможу?

-         Ти? – я дарую йому недовірливий погляд. – Хіба ти вмієш щось робити по дому? У вас напевно усім займаються прибиральниці.

-         А це я вважаю образою, - обурливо видихає і вилазить з ліжка.

Мимо волі роздивляюсь його тіло. Він одягає футболку і пружна шкіра виграває у сонячному світлі. Вчора у темряві я майже нічого не розгледіла, та зараз добре бачу його плоский живіт, масивні плечі і м’язисті руки.

-         Я залишусь і покажу, на що здатний.

Рішучість в його голосі не дозволяє ніяких заперечень. Я і не збиралась, самій цікаво подивитись, як багатенький хлопчик прибиратиме у чужій квартирі.

На мій подив він добре впорався зі своїми обов’язками. Він чітко виконував мої вказівки і ні на що не жалівся. Досить за короткий час ми навели порядок і все блистіло від чистоти.

-         Зараз на квартирі я все роблю сам, - гордо коментує Давид помітивши мій здивований погляд.

-         Чому ти живеш окремо? – наважуюсь запитати, мене давно мучила ця думка.

Я присідаю на ліжко втомлена, але задоволена роботою. Хлопець сідає поруч, тулиться до мене, обнімає за талію.

-         Якось в чергове по скандалив з батьком і пішов з дому, - спокійно відповідає і цілує мене у скроню. – Ця квартира діда, батька мами. Він помер рік назад, там ніхто не проживав. Мама віддала мені ключі і дозволила там жити.

-         А що батько?

-         Він лютував, - він стискає обійми сильніше, наче хоче закритись від негативних емоцій. – Приїжджав. Намагався повернути. Погрожував залишити без грошей, та я не слухав. Це був перший мій серйозний виклик йому. Для нього це було шоком.

-         Я лише декілька раз з ним говорила, і цього вистачило, - важко зітхаю. – Не знаю, як ти з ним все життя спілкуєшся.

Давид сміється і у цьому сміху стільки приреченості.

-         Батьків не вибирають.

-         Може він так проявляє свою любов? – намагаюсь знайти хоч щось хороше у їхніх стосунках.

-         Я не потрібен йому, як син, - гірко говорить і на мить замовкає. – Він вирощував прислужника. Не дарма послав мене на таку спеціальність. Хоче зробити з мене судову маріонетку, щоб мати руку у судовій системі. У такому випадку зможе легко прибирати конкурентів і непотрібних людей.

-         Мені здається ти перебільшуєш, - не хочеться вірити в його слова, вони звучать жахливо.

Давид знову сміється. Грубий хриплий звук виривається з його грудей. Його сміх вібрує по моєму тілі, дзинчить в вухах.

-         Він вже приготував місце в міському суді. Буду вирішувати долі людей, але за його волею.

-         Чому ти не перечиш йому? Чому піддаєшся? – мені здається все таким несправедливим, не правильним.

-         З таких тенет не легко вирватись, - сумно відповідає. – Я в цьому виріс.

Я хилюсь до нього, притуляюсь щокою до грудей, прислухаюсь до стукоту його серця. Розумію, що він звик до такого життя і навряд чи зможе щось поміняти. Для цього потрібна вагома причина, та її немає. Лише бажання бути вільним не достатньо, якщо лякаєшся своєї свободи і не розумієш, що з нею робити.

Я більше нічого не запитую, просто тулюсь до нього і насолоджуюсь теплом його тіла.

Скоріш за все наш роман не надовго. Його батько не заспокоїться, поки не позбудиться небажаної пари сина. І Давид навряд чи зможе щось вдіяти у цій ситуації.

Хоч би не закохатись у нього до нестями, інакше мені буде не легко з ним розлучатись.

Я відправляю Давида до приїзду мого батька. Вважаю, що рано їх знайомити і хто знає, чи колись взагалі прийдеться. Хазяйка квартири з’являється вчасно, коли ми погрузили весь багаж у машину. Вона прискіпливим поглядом оглядає квартиру, задоволено киває і говорить, що була рада таким чудовим і спокійним дівчатам.

Ми з татом виходимо з дому і сідаємо в стареньку іномарку, котра невдоволено скрипить від важкого багажу. Цю машину двадцятилітньої давності подарував батькові його рідний брат, за пів ціни звичайно. Та й так добре, що хоч така є. В салоні пахне бензином і старою обшивкою. Який сильний контраст, порівняно з новеньким автомобілем Давида. Ось так відрізняємось і ми. На що я розраховувала, пускаючи його в своє життя?

В останнє оглядаюсь на будинок, в якому прожила цілий рік і в якому вперше провела ніч з Давидом. Подумки прощаюсь із студентським життям. Грію в серці надію, що хлопець, котрий вчора зізнавався в коханні, не забуде мене, виконає обіцянку і ми ще з ним зустрінемось.