Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Якщо полюбиш прокляття 📚 - Українською

Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"

329
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Якщо полюбиш прокляття" автора Світлана Горбань. Жанр книги: 💛 Любовні романи / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 44
Перейти на сторінку:
аналітичний центр і змушував згадати все.

— Чому ти не хотів зватися Юлієм? Красиве ім’я. — Не хочу про це!

А пам’ять-зрадниця послужливо підкидала ще одну картинку.

…Новенька молода вчителька одразу всім сподобалась — весела, добра, вродлива. Навіть незрозумілі закарлючки математичних формул, що їх швидко писала на дошці білим шматком м’якої крейди, не викликали звичайної відрази. Щоправда, Юлька, як завжди, не встигав переписувати їх у зошит, хоч як старався.

Рум’яна й усміхнена, Валентина Василівна підійшла до столу й мисливським оком оглянула клас, що одразу насторожено притих. Розгорнула журнал.

— Почнемо з дівчаток. Жінкам дорогу давати треба, — клас сколихнув сміх. Найголосніше, звичайно, сміялися хлопці. — До дошки піде… Шульга Юлія!

Учні вибухнули дружним реготом.

— Я неправильно прочитала прізвище? — почервоніла вчителька.

Юлька похолов, бо зрозумів, що ноги не слухаються і встати він не зможе.

— Я не дівчинка! — вигукнув істерично, намагаючись перекричати сміх та глузливі репліки.

— Чого ти кричиш на весь клас? — учителька постукала кулаком по столу. — Ану, тихо! Позакривайте роти!

— Я не дівчинка! — вже стриманіше відповів шестикласник Шульга. Його починало трусити зсередини, але намагався втримати один з тих нападів, після яких завжди мав море неприємностей.

— Нічого не розумію! — новенька вчителька роздратовано сплеснула руками.

— Це Шульга, Валентино Василівно, — встала Нікітіна, староста класу й заповзята відмінниця, — його звати Юлій, ім’я в нього таке, — і пирснула, не витримала: усі довкола реготали.

— А-а-а, — заспокоїлась математичка, — так би й сказав. Ім’я якесь дівчаче, я й подумала…

— Не дівчаче! — знову закричав Юлій.

— Дівчаче-дівчаче! — луною покотилося з усіх боків, і в хлопця відразу обважніла голова.

— Самі ви… — шукав і не знаходив потрібні слова, — ви… дурні!

— А от грубіянити старшим не треба, — мстиво-повчально мовила Валентина Василівна. — Бери щоденника та йди до дошки, подивимось, який ти в нас Піфагор. Ну, швидше, імператоре! — додала з гумором.

Сам не розуміючи, що він робить, Юлька кинув щоденник на підлогу, до її ніг, узутих у святкові чорні туфельки на високих тонких каблучках.

…Адекватна реакція, як сказав би наш вельмишановний професор. Цей жест, звичайно, не назвеш вишуканим та елегантним, але зрозуміти його можна. — А вчительку? В якої в кожному класі повно таких бовдурів, а перевірки — одна за одною, всі звинувачують лише її, бо вона зобов’язана навчити всіх за будь-яку ціну. Ще й чотири пачки зошитів перевірити за вечір. А за класне керівництво їй платять дві копійки на місяць!

Це вже Камінський. Мати-вчителька. Маленька, худенька, розтріпана, завжди перелякана. Була математиком «від Бога», відчувала музику формул, дивовижно вміла їх пояснити. І занапастила свій талант у школі, серед рутини та безглуздої метушні, коли прибирання класу, збирання металобрухту й боротьба за однакову форму одягу виявлялися головним у житті. Одна ростила сина. А згодом піклувалася ще й про невістку-мальвіну та онуку Ірочку. Померла раптово, від інфаркту, на людній вулиці, по дорозі з роботи. За півмісяця до його захисту. Не побачила сина кандидатом наук, про що мріяла все життя.

А невдовзі після її смерті його маленька родина розпалася. Виявилось, трималися купи тільки завдяки такту й витримці його матері. Без неї все пішло шкереберть… Ох, ці нескінченні сварки останнього року!

Раїса верещала, скрививши майже квадратні губки:

— Якими химерами ти живеш, Андрію?! На що сподіваєшся?

— Тут у мене робота!

— Ілюзія! Ця країна не має майбутнього!

— А що мені робити в Ізраїлі?! Я не єврей!

— У тебе дочка єврейка!

— Наполовину! Лише! — кричав дужче за неї. Темніло в очах, не міг стриматися. Ніколи…

Успадкував від матері здатність мислити абстрактно, мав холодний аналітичний розум, а поліз у психіатрію! Без найменших здібностей до спілкування та емпатії, навіть до нормальної соціалізації… — нахапався термінів, чаклун авіларський! А сам? Ти вмів жити з людьми? Навіть з найближчими?

Сів у ліжкові, обхопив голову руками.

— Вам погано? Голова болить?

Знову Катерина.

Розплющив очі. Все довкола розпливалося. Нудило. Зосередився.

— Я б випив чогось… Кави абощо…

Подала склянку з жовтуватою напівпрозорою рідиною.

«З твоїх рук я випив би й отруту». Не з цих.

Пальці погано слухались, мов чужі. Незграбно взяв гранчасту склянку, одпив. Приємний прохолодний напій. Смак лимона. Нагадує «Фанту».

У кімнаті був ще хтось, окрім Катерини. Неясні силуети біля приладів. Роздивлятися їх не було сили.

Чи вмів він поводитися з людьми? За мірками цього світу?

Сьорбав потихеньку й думав про Коріеля. Схоже, хлопчику велося в нього непогано, він виріс розумним, умілим, упевненим у собі. Але виховував його чоловік, що роками перебував у стані душевної напруги, для якого придумали ці кумедні слова: стрес, депресія, фрустрація. Звичайно, він ніколи не зривав злості на дитині, умів приховувати поганий настрій, але… Не навчив Коріеля бути щасливим. Те, що у нього було тільки маскою, стало справжнім обличчям хлопця.

Швидко перебирав у пам’яті епізоди з минулого життя, намагаючись зрозуміти, що відчував Коріель маленьким, і раптом помітив, як уважно стежать за його спогадами і Шульга, і Камінський.

Це нормально. Всі вони колись повинні стати однією особистістю. Нехай і з трьома пам’ятями. Що це за форма множини?.. Множина — це коли багато. Людно. Багатолюдно. Людні місця… Занадто людні… Занадто… Знову запаморочення?

Обережно поставив порожню склянку на низеньку лікарняну тумбочку. Білу.

Усе гаразд.

Спустив ноги з ліжка. Перед очима майнула спина в білому халаті — Катя підсунула капці. Через силу підвівся. Відчуваючи твердість непохитної підлоги, підійшов до вікна. Тілом керував таки він, Вельф, найзугарніший з усіх трьох. Саме він і має зібрати докупи все: думки, почуття, пам’ять. І прагнення. Погано, що різні.

Не треба спішити… Відверто звернувся до них: терпіння, хлопці, — і почув мовлені в унісон обурливі вигуки:

— Щоб ти згорів!

— Мені й своїх проблем вистачало!

Маєте рацію, ваших проблем нам надовго вистачить.

Дивився вниз, на скупчення дахів, на бані старої церкви, що стояла в ажурному риштуванні. Чимось усе це нагадувало знайомі обриси замку. Ззаду совалися, шаруділи, перешіптувалися до нудоти набридлі люди. Не хотілося ані бачити їх, ані чути.

По небу, розділеному ґратками на квадратики, прокреслив білу лінію реактивний літак. Вельф бачив таке вперше, і Юлія це потішило, а Камінського роздратувало.

Довкола переважали білі, блакитні та зелені кольори.

А ти звик до чорного й сірого? Ні, блакить є скрізь. І вогнисто-руде сонце. Мідно-сяюче, як кучерява копиця веселого волосся… А копиці бувають тільки в полі…

1 ... 34 35 36 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо полюбиш прокляття», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Якщо полюбиш прокляття"