Читати книгу - "Некоханий, Драч Марія"

— Хочеш, вдар мене, мені байдуже, — занадто спокійно відповіла я. — Мене вдали заміж за тебе майже насилу, і ти про це знаєш, завжди знатимеш. Тому і злишся. У тебе проблеми із самоконтролем і сприйняттям світу, Зацепін.

Герман нахилився до мене, гіпнотизуючи поглядом своїх чорних, палаючих люттю очей. Я була впевнена, що він вдарить мене за такі образливі слова.

— Настане той день, коли ти сама прохатимеш мене не відмовлятися від тебе. Благатимеш про це. Життя — річ важка і непередбачувана, вміє розвертатись на сто вісімдесят градусів. Але навіть не це найстрашніше і руйнівне, а те, що я тебе навіть тоді послухаюсь і не відмовлюсь.

Мені зовсім стало погано. Здається, я сильно перенервувала. Взявши сумку, я повільно вийшла з будинку. Голова гуділа, шлунок крутило, а попереду на мене очікувало ще дуже багато справ.

Зустріч з комісією минула для мене ніби уві сні. Я занадто довго і напружено чекала на цей день, а все сталось дуже швидко і безболісно. Мої робити оцінили стримано: і похвалили, і зробили зауваження. Я уважно вислухала все те, що мені сказали, але все одно сенс слів проходив повз мене.

Розмова з Германом ніяк не хотіла полишати моїх думок. Злість і знервованість ніби роздирали мене зсередини. Егоїст! Мій чоловік — бісів егоїст!

Єдине, що я змогла розчути з тривалої тиради одного з представників комісії, що мене приймають. Я не повірила. Щиро не повірила. Коліна затремтіли. Під ногами захиталась підлога. Я сподівалась на те, що вступлю, але все одно періодично смикала себе, поверталась з небес на землю, щоб уразі чого відмова не була такою болючою.

Мої вуста розтягнулись у дурнуватій, але безмежно щасливій усмішці. Радість і полегшення накотили на мене справжнім цунамі. Захотілось розплакатись від радості. Я ледь стрималась. Не хотілось, щоб подумали, ніби я якась істеричка.

Попрощавшись, я забрала свої картини і вийшла з аудиторії. Глибоко дихаючи, я намагалась заспокоїти своє божевільне серце.

— Ну? — Аліна стиснули свої руки в кулаки. Вона хвилювалась не менш, ніж я.

— Прийняли, — видихнувши, я повільно притулилась до стіни і сповзла вниз.

— Це ж чудово! Ти молодець! Аріно, ти чого? — сестра здивовано подивилась на мене, а я тихо заплакала з усмішкою на вустах.

— Радію, — тихо відповіла я.

— Ти мене вже налякала.

— Добридень, — до нас раптом підійшов Сашко.

Я одразу випросталась. За останню годину в моєму житті сталось достатньо потрясінь. А несподівана поява Ломова взагалі шокувала мене.

— Здрастуйте, — холодно привіталась моя сестра.

— Аріно, чому ти плачеш? — Сашко уважно подивився на мене, погляд світлих очей здався занепокоєним.

— Успішно поспілкувалась з комісією, — швидко відповіла я і відчула, що знову от-от заплачу.

— У такому випадку радіти треба, — він заусміхався і обійняв мене.

Я здригнулась від такого раптового контакту між нами, але поновити дистанцію не вийшло.

— Не треба плакати, — прошепотів мені на вухо Сашко і міцніше стиснув у своїх обіймах.

Тепло його тіла заспокоїло мене. В цих руках я не відчувала страху чи незручності. Мені просто було добре і спокійно. Це було так правильно і по-новому для мене.

— Ось так вже набагато краще, — з усмішкою заявив Сашко, коли я остаточно заспокоїлась.

— А ти чому тут? — спитала я і обережно зробила крок назад.

Мій погляд на мить зустрівся з невдоволеним поглядом Аліни.

— Моя Марина сюди ж вступила. Я заїхав за нею. Вона тут з документами ще з ранку бігає.

— Зрозуміло.

Між нами виникла незручна пауза.

— Були раді зустрітися, але нам вже час, — впевнено заявила Аліна.

— Так, звісно, — поквапився Сашко. — Аріно, можна тебе на декілька слів?

— Так, — відповіла я, проігнорувавши ворожий настрій своєї сестри.

Ми відійшли трохи подалі.

— Я завтра вечері їду, — такий початок розмови мене неприємно здивував. — Контракт на півроку закордоном. Я все барився, але тепер не хочу зволікати. Побачимося сьогодні вечері, що скажеш? Знаю, що ти заміжня жінка. Знаю, що так неможна, але нічого не можу з собою вдіяти. Постійно думаю про тебе. У мене ніколи такого не було. І якщо вже доля знову нас зводить, може, краще спробувати?

— Я… Я не знаю, — через всі ці зізнання моє серце ніби провалилось кудись у шлунок, а долоні спітніли. Здавалось, що все це сон, але вже точно не реальність.

— Між нами щось відбувається, — Сашко міцно стиснув мої руки. — Впевнений, ти теж це відчуваєш. Неважливо скільки часу ми не бачимося, але коли зустрічаємося, іскри вже спалахують.

— Я теж це відчуваю, але мій чоловік…

— Що? Де він? У таки відповідальний і важливий для тебе день ти стоїш тут із сестрою, а не з ним. Не впевнений, що він заслуговує на таку дружину, як ти. Я намагався стримуватися, але тепер не робитиму цього. Я хочу провести цей день з тобою, але остаточне рішення за тобою. Не хочу змушувати.

Я дивилась у ці красиві блакитні очі і розуміла, що якщо погоджусь, моє життя назавжди зміниться. Мені відверто хотілось, щоб між мною і Германом все налагодилось. Але він мене не слухає, відштовхує, примушує. А Сашко запропонував обрати.

— Гаразд, — зірвалась тиха відповідь з моїх вуст. — Проведемо цей день разом.

— Чудово. Мені треба тільки Марину забрати і все. Гадаю, це не забере багато часу.

— Так, але в мене є одна проблема. Мій водій. Він чекає на мене прямісінько біля входу.

— Не хвилюйся, — збуджено заявив Сашко. — Тут є ще один вихід. Парадний — у двір, а запасний — на алею. Її можна побачити на першому поверсі з вікна ліворуч. Я піджену туди автівку.

— Гаразд.

Ми розійшлися, я повернулась до Аліни.

— Їдьмо? — спитала вона.

— Ні, — на мить забарившись, відповіла я.

— Чому?

— Я із Сашком поїду, — мій голос затремтів, але не через страх, а передчуття.