Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дар Гумбольдта 📚 - Українською

Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дар Гумбольдта" автора Сол Беллоу. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 176
Перейти на сторінку:
у слухавку.

Потім я чув, як він говорив про родинні скарби та про індійського принца, який намагається продати у США всі успадковані коштовності, й оголосив торги.

Коли між дзвінками виникла пауза, а Кантабіле прикипів до таці з діамантами (мені ж ті білі камінці здалися бридкими), літній добродій звернувся до мене:

— Адже я вас звідкись знаю? — запитав він.

— Так, — погодився я. — Здається, ми зустрічалися у клубі здоров’я в середмісті.

— О так, справді, я бачив вас із тим юристом. Він такий балакучий.

— Шатмар?

— Алек Шатмар.

Кантабіле, перебираючи діаманти й не відводячи очей від сліпучого блиску самоцвітів на встеленій оксамитом таці, докинув:

— Я знаю цього собачого сина, Шатмара, який стверджує, Чарлі, що він твій давній друзяка.

— Це правда, — відказав я. — Ми ходили до однієї школи. І Джордж Свібел теж.

— У кам’яному віці, мабуть, — уїдливо зауважив Кантабіле.

Так, я зустрічав цього літнього добродія у клубному SPA міні-басейні з нуртливою і клекотливою гарячою водою, де люди сидять, пітніючи й пліткуючи про спорт, податки, телепрограми, бестселери, або ж балакають про Акапулько чи анонімні рахунки на Кайманових островах. Проте я не знав, що цьому старому скупнику краденого належала одна із горезвісних cabañas[102] біля плавального басейну, куди запрошували на сієсту молоденьких ціпочок. Пригадую, одного разу через них навіть вибухнув скандал і люди виступали з протестами. Те, що коїлося у цих cabañas за засунутими завісами, звісно ж, нікого не обходило, та деякі з хвалькуватих стариганів-ексгібіціоністів пестили своїх лялечок просто на терасі. Один навіть привселюдно вийняв свою вставну щелепу, щоб цілуватися зі своєю кралею по-французькому. Щодо цього я читав у «Триб’юн» цікавого листа. Колишня вчителька історії, яка мешкала на одному з верхніх поверхів будівлі клубу, написала до редакції, що Тиберію — старенька хотіла похизуватися своїми знаннями — Тиберію у гротах Капрі було далеко до цих гротескних розпусників. Але що за діло було цим ґанґстерам чи політиканам до обурених учительок чи класичних алюзій? Якщо вони ходили дивитися «Сатирикон» Фелліні у кінотеатр Вудса, то лише заради нових розпусних ідей, а не для того, щоб дізнатися більше про історію Римської імперії. Я й сам бачив, як на терасі деякі з цих стариганів із відвислими черевами й тоненькими ніжками мацали за груди неповнолітніх мандрьох. Мені спало на думку, що японський служник, мабуть, майстер із карате чи дзюдо, як у фільмах про «агента 007», адже у приміщенні стільки коштовностей. Коли Рінальдо сказав, що хотів би поглянути на годинники «Аккутрон», цей хлопець виніс йому кілька дюжин, пласких, як облатки. Вони могли бути крадені або ж і ні. Тут марно звертатися по допомогу до моєї розбурханої уяви. Мушу визнати, я був схвильований таким засиллям злочинності. Відчував, як наростає потреба розсміятися, що свідчило про пробудження пристрасті до сенсаційного; американське, чиказьке (і також моє особисте) прагнення до сильних подразників, до абсурду та крайнощів. Знав, що в Чикаґо поширені крадіжки модних аксесуарів. Кажуть, якщо ви знайомі з одним із таких багатющих фейгінів[103], що високо злетіли у злочинній ієрархії, то можете дістати предмети розкоші за півціни. Крадіжки безпосередньо з крамниць — це справа наркоманів. З ними розраховуються героїном. Що ж до поліції, то, кажуть, вона теж у частці, тому радить крамарям не зчиняти забагато галасу. Адже вкрадені речі все одно застраховані. А є ж іще добре знані товарні втрати, або ж щорічні збитки, що про них звітують податковій інспекції.

Сидячи у м’якому фотелі зі склянкою віскі з льодом, я намагався оцінити, деталь за деталлю, все вбрання Кантабіле: його пальто, костюм, черевики (либонь, зі шкури ненародженого теляти), його жокейські рукавички, силкуючись уявити собі, як він дістав усіма правдами й неправдами ці предмети гардероба з «Філдз», «Аберкромбі енд Фітч», із «Сакс» на П’ятій авеню. Старий перекупник краденого, наскільки я міг судити, не сприймав Кантабіле цілком серйозно.

Рінальдо зацікавився одним із годинників і приміряв його. Свій же старий — кинув японцеві, який зловив його у повітрі. Вирішив, що мені пора вставити свою репліку.

— О, до речі, Рінальдо, я ж іще досі твій боржник, ще від того вечора.

— Якого вечора? — запитав Кантабіле.

— Коли ми грали в покер у Джорджа Свібела. Гадаю, ти геть про це забув.

— О, я знаю цього Свібела. М’язистий такий хлопець. І компанійський. Знаєте, він готує чудовий буйабес[104]. Тут віддаю йому належне.

— Це я втягнув Рінальдо і його кузена Еміля в цю гру, — сказав я. — Це на моїй совісті. Та, зрештою, Рінальдо обіграв нас усіх. Він неперевершений у покері. Скінчилося тим, що я програв майже шістсот доларів і йому довелося взяти в мене розписку… Я маю гроші при собі, Рінальдо, і волів би віддати їх, поки ми обидва про це пам’ятаємо.

— Гаразд, — відповів Кантабіле. І знову, навіть не дивлячись, запхав купюри до кишені свого піджака. Він розігрував цей спектакль краще за мене, хоча я й старався щосили. Але для нього це була справа честі. Він мав право гніватися, а це було чималою перевагою.

Коли ми вийшли надвір, я запитав:

— Я зробив щось не так?

— Ні, все так! Все так! — відповів голосно й різко. Вочевидь, він не був готовий мене відпустити. Ще ні.

— Думаю, цей старий пелікан розпатякає всім, що я тобі заплатив. Ти ж цього домагався? — і додав, майже нечутно: — Цікаво, хто шиє такі штани, як були на тому стариганові? Сама лише ширінька мало не три фути завдовжки.

Проте Кантабіле і далі себе накручував.

— Господи! — вигукнув він.

Мені не сподобався погляд, яким він пронизував мене з-під своїх брів-кинджалів.

— Що ж, справу зроблено, — пробурмотів я. — Я можу взяти таксі.

Кантабіле схопив мене за рукав.

— Стривай! — сказав він.

Я справді не знав, що мені робити. Зрештою, він був озброєний. Я теж довго міркував про те, щоби придбати зброю, адже у Чикаґо вона не завадить. Проте мені ніколи не дадуть дозволу. А от Кантабіле, без жодного дозволу, носив при собі револьвер. Це одне з того, що нас відрізняло. Лише Бог знає, до чого можуть призвести такі відмінності.

— Але ж ми чудово розважаємося, — сказав Кантабіле, вишкірившись до мене.

Мені не вдалося відбутися жартом. Перешкодив globus hystericus[105]. Язик присох мені до піднебіння.

— Сідай у машину, Чарлі.

І знову я сидів на яскраво-червоному сидінні (пружна пахуча шкіра і далі викликала у мене думку про кров — артеріальну кров), намацуючи ремінь безпеки — ніколи не можна знайти тих клятих пряжок!

— Не

1 ... 34 35 36 ... 176
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дар Гумбольдта», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дар Гумбольдта"