Читати книгу - "Поклик племені, Маріо Варгас Льоса"

Теорія Карла Поппера, намічена у «Відкритому суспільстві та його ворогах» (1945), згідно з якою цей рубіжний момент цивілізації — перехід від закритого суспільства до відкритого суспільства — починається в Греції, в епоху досократиків: Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена, а вирішальний імпульс отримує в часи Перікла і Сократа, також стала предметом полеміки. Та залишмо дати й імена осторонь, сутність його тези залишається в силі: в якийсь момент, випадково чи внаслідок складного процесу, для деяких людей знання перестало бути магічним і марновірним, набором священних вірувань, захищених табу, і з’явився критичний дух, який піддавав релігійні істини — доти єдині прийнятні — раціональному аналізові і звірянню з практичним досвідом. Результатом цього переходу, водночас із торгівлею, яка руйнувала племінну ізоляцію, стане дивовижний розвиток наук, мистецтв і техніки, людської креативності загалом, а також поява окремого, деколективізованого індивіда і підвалин культури свободи. На добро чи на зло, бо нема як перевірити, чи принесла ця переміна людям щастя, детрайбалізація інтелектуального життя відтоді набере пришвидшеного темпу і катапультує деякі суспільства в напрямі систематичного розвитку у всіх сферах. В історії розпочалася ера раціонального мислення і критичного духу — наукових істин, — і це означало, що з тієї миті не перший і не другий, а третій світ почав чинити вирішальний вплив на суспільні події.

Серед нескінченної низки номенклатур і класифікацій, запропонованих шаленцями і мудрецями для опису реальності, запропонована сером Карлом Поппером є найбільш ясною: перший світ — це світ речей і матеріальних об’єктів; другий світ — суб’єктивний та особистий світ розуму, а третій світ — це світ продуктів духу. Відмінність між другим і третім полягає в тому, що другий складається з усієї особистої суб’єктивності кожного індивіда, ідей, образів, невідчужуваних відчуттів і почуттів кожного, тоді як продукти третього світу, хоча й породжені індивідуальною суб’єктивністю, стали суспільними: наукові теорії, юридичні інституції, етичні принципи, літературні персонажі, філософія, мистецтво, поезія — все культурне надбання загалом.

Тож не є безглуздим припущення, що на первісному етапі цивілізації саме перший світ регулює життя. Останнє організовується в залежності від грубої сили і суворості природи — блискавки, посухи, кігтів лева, — перед якими людина безсила. У племінному суспільстві, де панує анімізм і магія, межа між другим і третім світом ледь помітна і постійно зникає, бо індивідуальність вождя чи релігійного авторитету (це майже завжди одна і та сама людина) переважує індивідуальність його підданих, якої ті зрікаються. З іншого боку, третій світ залишається майже статичним; життя племені протікає в межах строгої рутини, правил і вірувань, які існують задля збереження і повторення існуючого. Їх основною рисою, як і в Платоновій «Республіці», є страх перед змінами. Будь-яка інновація сприймається як загроза і передвістка нашестя зовнішніх сил, з яких можуть постати лише руїна, розчинення в хаосі тієї суспільної плаценти, вчепившись за яку живе перелякана й беззахисна людина, шукаючи безпеки. Індивід у цьому вулику, позбавлений відповідальності і волі, є елементом, який знає, що безповоротно з’єднаний з іншими — в суспільному механізмі, який оберігає його життя і захищає від ворогів і загроз, що чигають на нього за межами цієї цитаделі, наїжаченої приписами, які регулюють усі його вчинки і мрії: племінного життя.

Поява критичного духу розколює мури закритого суспільства і піддає людину незнаному випробуванню: особистій відповідальності. Індивід уже буде не підлеглим підданим, який без питань приймає складну систему заборон і наказів, які унормовують суспільне життя, а громадянином, який сам судить, аналізує і подекуди повстає проти того, що здається йому абсурдним, фальшивим чи неналежним. Свобода, донька і мати раціонального мислення і критичного духу, кладе на плечі людини важку ношу: необхідність самій вирішувати, що для неї добре, а що зле, як протистояти незліченним життєвим викликам, функціонує суспільство як належить чи треба його трансформувати. Йдеться про надто важкий для багатьох людей тягар. І тому, каже Поппер, водночас із появою паростків відкритого суспільства — в якому на зміну ірраціональності прийшов розум, індивід став протагоністом історії, а свобода почала заміщати колишнє рабство — з подачі таких видатних мислителів, як Платон та Арістотель, з’явилося також протилежне прагнення: не дозволяти і забороняти її, відродити або зберегти те старе племінне суспільство, в якому людина, бджола у вулику, позбавлена необхідності приймати особисті рішення, стрічатися з чимось незнаним, самотужки і на власний ризик вирішувати нескінченні проблеми всесвіту, який позбувся богів і демонів ідолопоклонства й магії і перетворився на постійний виклик для умів суверенних індивідів.

З тієї загадкової миті людство змінило свій курс. Третій світ почав розквітати і множитися плодами духовної творчої енергії, позбавленої стримуючого начала і цензури, і щораз більше впливати на перший і другий світи, тобто на природу, суспільне життя і розум окремих індивідів. Ідеї, наукові істини, раціональне мислення, торгівля змушували відступати — не без невдач, затримок і марних манівців, які повертали людину у вихідну точку — грубу силу, релігійну догму, марновірство, ірраціональність як направляючі інструменти суспільного життя і закладали основи демократичної культури — культури суверенних і рівних перед законом індивідів — і відкритого суспільства. Тривале і важке просування свободи в історії означатиме відтоді невпинний розвиток Заходу в напрямі цього дволикого прогресу, що складається з кораблів, які мандрують до зірок, і ліків, які долають хвороби, людських прав і правових держав. Але також із хімічної, ядерної і бактеріологічної зброї — і терористів-самогубців, — яка здатна вщент зруйнувати планету, і дегуманізації суспільного життя та індивіда в міру зростання матеріального добробуту і поліпшення рівня життя.

Страх перед змінами, невідомим, безмежною відповідальністю, яка є наслідком появи критичного духу — раціонального мислення і свободи, — призвів до того, що закрите суспільство, приймаючи розмаїті подоби — і серед них личину «майбутнього», світу без класів, «сущого Міста Божого», — доживе до наших днів і не раз в історії йому надаватимуть перевагу перед іншим, ввергаючи його в такі самі обскурантизм і стадність, які характерні для примітивного суспільства.

Цю битву ми не виграли і, либонь, її не виграти ніколи. Поклик племені, привабливість тієї форми існування, в якій індивід, поневолений релігією, доктриною чи вождем, який бере на себе відповідальність замість нього відповідати на всі питання, уникає тяжкого обов’язку свободи і суверенності раціональної істоти, явно зачіпає найглибші струни людського серця. Бо цей поклик знову і знову чують держави