Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом, Ксандер Демір"

Дем’ян

Минуло вже декілька днів з того моменту, як мені спалахнула ідея набити татуювання - сінабон. Насправді Амелія вважала це моїм невдалим жартом, але на жаль, чи на щастя, це було для мене серйозною метою. Я вже вибрав кваліфікованих майстрів, розташованих неподалік від нас в центрі міста, і я готовий був витратити години на поїздку туди, щоб зробити цей крок.

Не можу точно визначити, чому саме ця ідея зайняла мої думки і взяла верх над іншими. Мабуть, це бажання залишити пам'ять про Амелію, про ті миті, коли її мрії і моя увага змішалися на тлі пляжу, заходу сонця, ночі та дерев'яних сходів. Здається, я заглибився у світ її дитячих фантазій, і це стало і моєю невід'ємною частиною.

Можливо, це лише моя спроба виразити те, що словами важко висловити. Та одна думка про Амелію дійсно стала віддзеркаленням безсонних ночей, заплутаних думок та невпевненості. Я навіть не пам'ятаю, коли востаннє спав затишно та висипався, коли думки не обурювали мої ночі.

- Дем’ян, це катастрофа! – закричала дівчина, спустившись на перший поверх. Я мовчки підняв голову до неї, відволікаючись від своєї книги, яку насправді я так і не читав. Я ніби дивився на усі ті букви, слова, знаки, картинки, але я не міг навіть і зрозуміти, що саме я роблю в цей момент.

- Що сталось? – зрештою запитав.

- Тато та Оленка вже скоро будуть тут! – вкотре голосно сказала білявка, а потім сіла біля мене на дивані, закриваючи лице долонями. – Він сказав, що пару днів хоче відпочити тут.

Я покрутив головою, розминаючи шию.

- Погано, - видав я.

- Ти такий спокійний? – вона прибрала руки зі свого обличчя та запитально глянула на мене. Я бачив, дійсно бачив, що вона сподівається на мене. А я від цього точно нікуди не дінусь.

- Не хвилюйся. Я вигадаю щось, - я посміхнувся, піднімаючись з дивану.

Насправді у мене вже був розроблений запасний план для подібних ситуацій. Від його ефективності може залежати моє майбутнє, особливо в стінах будинку Федоренків. З усім тим, це трішки хвилює мене в останній момент, хоча, швидше за все, не так сильно, як можна було б очікувати. Напевно, навіть взагалі не хвилює.

Я відчинив свою шафу та витягнув з неї давно забуті чорні класичні штани та білу сорочку. Виходячи з того, що Максим Ігнатович завжди підкреслює своє вподобання до офіційного стилю, такий дрескод є головною частиною мого професійного образу в ролі охоронця.

- Допоможеш? – я вийшов зі своєї кімнати, вже переодягнутий. Лія кинула на мене різкий погляд, проте нічого не сказала. Вона мовчки підійшла до мене та, вкотре, допомогла мені застібнути кляті запонки, з якими я знову не впорався.

- Вирішив порадувати мого татуся? – вона жартома посміхнулась, закотивши очі.

- Не хочу ще більше проблем зробити.

- Які проблеми? – Лія трішки підняла свою голову вверх, зустрічаючись з моїми очима. Я знову просто посміхнувся, схиливши голову набік.

- Побачиш, - я обережно клацнув їй по носі та пішов на вулицю. Я вже чув цей противний звук мотора вдалині, що говорив сам за себе: Ігнатович вже поруч.

Я кинув короткий погляд на годинник, що показував майже п’яту вечора та вказував, що сьогодні п’ятниця. Завтра у мене міг би бути вихідний, але щось мені здається, що його не буде. Вираз мого обличчя відображав невеличке розчарування, оскільки перспектива відпочинку виглядала дуже привабливо. Проте кого я обманюю? Я навіть годину поспати нормально не можу!

- Доброго дня, Максиме Ігнатовичу та, - я дочекався, поки брюнетка вийде з машини, даруючи свою знамениту посмішку. – І вам добрий день, Олена Василівна.

- Привіт, Козак. Як твої справи? – запитав старий, підійшовши до мене. Він простягнув свою руку і я швидко відповів рукостисканням.

- Все гаразд, дякую. Ви добре доїхали?

- Ох, Дем’яне. Це було жахливо! – заскиглила Олена, кривлячись так, ніби десь скунс пробіг. – Ця дорога! Навіть літак не допоміг розслабитися!

- Ви літаком добирались? – аеропорт звідси більше, аніж у дві години швидкої дороги.

- Так. Олена захотіла прискорити нашу подорож, - Ігнатович натягнуто посміхнувся та знову повернув голову до мене. – Ходімо. Вже хочу побачити свою донечку!

І хоч його посмішка зараз вже була щирою, однак щось у ставленні до цього чоловіка у мене таки змінилось. Він нехтує мріями та цілями своєї доньки. Так, можливо, він вважає, що думає краще за усіх. Але це тупо. Якщо вони сьогодні знову не посваряться – це буде нове державне свято.

- Амелія, доню, привіт.

- Тато? Рада тебе бачити, - з посмішкою відповіла білявка та обійняла свого батька. Авжеж, вона грала таке собі здивування, проте посмішка дійсно була щирою. Як би вона не приховувала, маленька дівчинка у ній завжди радіє, коли бачить тата. - А ось тебе не рада бачити.

Посмішка одразу впала з обличчя Лії, як тільки вона помітила Олену, ну чи Оленку. Насправді я не знаю, чому Амелія її називає саме так, але це весело.. Олена просто стояла поруч з чоловіком, з нахабною усмішкою на губах, обертаючи в руках свій телефон. Ймовірно, вона чекала на щось, але точно не обійми.

- Оу, Амелія, будь трохи ввічлива, - сказала Олена, крізь зуби. Я відчував, як у повітрі підіймається напруга. Напевно така, що Амелія ось-ось скип'ятиться, як чайник. – А цей будинок непоганий. Ми ж тут залишимось, коханий?

Я ледь стримував себе, щоб не скривитися. Міцно стиснувши щелепу, намагався не подати жодного знаку, що мене, по-перше, це насмішило, а по-друге, мене ледве не знудило від цієї... гри? Але перед ким? Амелія ненавидить Олену з першого дня, а мені було взагалі пофігу на неї. Вона точно не входить у список тих, за кого чи про кого мені слід думати.

- В сенсі ви залишитеся тут? – явно не соромлячись свого обуреного тону, запитала Амелія.

- Доню, це ще не точно, - відповів Ігнатович, ховаючи очі донизу.

- Як це не точно, Макс? Ми домовились з тобою пожити тут декілька днів, поки я і ти маємо відпустку!