Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

— Сесіліє… — починаю я крізь зуби.

Вона скидає ледь загострене підборіддя.

— Що?

Не знаю, що між нами двома сталося б, однак нашу сутичку уриває

звук ключа, який обертається в замковій шпарині. Мабуть, це Ендрю з

Ніною повернулися від свого репродуктолога. Відвертаюся від Сесілії, квапливо розтягую губи в усмішці. Впевнена, Ніна зараз страшенно

схвильована.

От лишень, коли вони заходять до вітальні, я бачу, що жоден з них не

всміхається.

Це ще м’яко сказано. Нінине біляве волосся скуйовджене, біла блузка

пожмакана. Очі почервонілі, повіки набряклі. В Ендрю теж вигляд не

вельми. Краватка наполовину розплутана, наче він уже почав був її

знімати, а потім щось його відволікло від процесу. І в нього теж очі

червоні.

Стискаю руки.

— У вас усе гаразд?

Дарма я розтулила губи. Промовчати — от що треба було зробити. Бо

Ніна скидає на мене очі, і її бліді щоки маковіють.

— Боже мій, Міллі, — гарчить вона. — Це ж треба пхати всюди свого

носа! Вас це не обходить, хай вам грець.

Сковтую.

— Перепрошую, Ніно.

Погляд її зісковзує на безлад на підлозі. Черевички Сесілії. Хліб і

шинка, які валяються обіч кавового столика. А самої Сесілії вже й

близько немає — вона останньої миті накивала п’ятами з вітальні.

Обличчя Ніни смикається.

— Я що, заради цього повернулася додому? Щоб побачити увесь цей

безлад? За що я вам плачу? Може, вам слід підшукати собі нову

роботу?!

Горло в мене перехоплює.

— Я… я саме збиралася все це прибрати…

— Заради мене не варто так себе утруднювати! — Вона кидає в бік

Ендрю зморений погляд. — Я піду приляжу. В мене голова

розколюється.

Ніна заходиться важко підійматися вгору сходами. Кожен її крок

схожий на постріл. Врешті захряскуються двері їхньої спальні. Щось

сталося, це очевидно. Утім зараз пробувати поговорити з нею марно.

Ендрю падає на обіп’яту шкірою канапу. Відкидає голову на спинку.

— От халепа…

Я закушую губу. Опускаюся з ним обіч, навіть попри те що відчуваю

— не варто цього робити.

— З вами все гаразд?

Пучками пальців він тре очі.

— Правду кажучи, ні.

— Може… може, хочете поговорити?

— Та ні… — Він на мить приплющується. Зітхає. — Нічого в нас не

вийде. Ніна не завагітніє.

Перша моя реакція — подив. Не сказати б, що я так уже в цьому

тямлю, але ж я вважала була, що в Ніни й Ендрю вистачить грошви, аби здолати проблему. От слово честі, я ж бо на власні очі бачила в

новинах той сюжет про шістдесятирічну при надії!

Проте казати цього Ендрю не варто. Вони щойно побували в одного з

провідних репродуктологів. Він достеменно знається на цьому краще

за мене. Якщо він сказав, що Ніна не завагітніє, так воно і є. Дитинки в

них не буде.

— Мені дуже шкода, Ендрю.

— Так… — Він запускає розчепірені пальці у волосся. — Я

намагаюся якось із цим примиритися, але, відверто кажучи, це мене

засмутило. Ну, тобто я люблю Сесілію як рідну, але… я хотів… тобто, я завжди мріяв…

Це найвідвертіша з наших розмов. Так приємно, що він зі мною

щирий.

— Розумію, — бурмочу я. — Це, мабуть, так важко… для вас обох.

Він понурює очі.

— Маю бути сильним заради Ніни. Ця звістка її просто спустошила.

— Я можу чимось допомогти?

Він якусь мить мовчить, водячи пальцями по шву на облямівці

канапи.

— Ніна хоче побувати на виставі… Вона про неї неодноразово

згадувала. «Мить істини», так вона називається. Якби нам вдалося

дістати квитки, це дуже її потішило б. Може, ви могли б спитати її, на

яку дату вона хоче піти, а тоді забронювали б місця в партері. Це було

б просто чудово.

— Добре, я зроблю це, — кажу я.

Терпіти не можу Ніну, на це є достолиха причин, але не уявляю, як

воно, отримати такі новини. У мене аж серце за неї скімлить.

Він знову тре почервонілі очі.

— Дякую, Міллі. Відверто кажучи, я не уявляю, що ми без вас

робили б. Вибачте за те, як Ніна іноді з вами поводиться. Вона просто

трохи запальна. Але ви справді їй до вподоби, вона дуже цінує вашу

допомогу.

Я не впевнена, що це правда, але сперечатися з ним із цього приводу

не збираюся. Мені треба працювати тут, допоки не вийде зібрати

пристойну суму. І я докладатиму максимум зусиль, щоб Ніна була

задоволена моєю працею.

РОЗДIЛ ВIСIМНАДЦЯТИЙ

Уночі я прокидаюся від криків.

Узагалі на горищі напрочуд хороша звукоізоляція, тому розмов там, унизу, я не чую. Проте зараз гучні голоси лунають просто з кімнати, розташованої попід моєю. Чоловічий і жіночий голоси.

Ендрю й Ніна.

А тоді