Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Однак це не означає, що іспанці й португальці могли спати спокійно. Французи, англійці, а наприкінці століття ще й голландці з успіхом користувалися типовим інструментом тих, хто хоче кинути комусь виклик у морі, але не може зробити цього відкрито, — піратством або, навіть точніше, нападами корсарів. У першій половині XVI ст. переважно французькі корсари зі своїх баз у Ла-Рошелі, Сен-Мало, Дьєппі, Бордо, Дюнкерку влаштовували засідки іспанським галеонам у Атлантичному океані і португальським каракам, що поверталися з Азії з великим вантажом спецій. У 1522 р., наприклад, Жану Флері вдалося заволодіти скарбами Шокойоцина — останнього правителя ацтеків, якого запросив до Іспанії Кортес. У другій половині Чинквеченто на головну загрозу перетворилися здебільшого посилені англійські й голландські кораблі. У 70—80-х роках Френсіс Дрейк (1542—1596), до того як зробити знищення Непереможної армади найвищим досягненням у своїй кар’єрі, завдав низку страшних ударів по іспанських колоніях і флоту в Атлантичному океані від Панами до Канарських островів і Кабо-Верде. Навіть спокійні води Тихого океану перестали бути безпечними. У 1586 р. інший англійський корсар, Томас Кевендіш (1560—1592), зумів захопити відомий манільський галеон, який з’єднував Мексику з Манілами на Філіппінах. Кілька років потому англійці завдали ще одного удару, і цього разу — португальцям. У 1592 р. Джон Барроу захопив гігантську караку Madre de Deus, що поверталася зі Сходу із сотнями тонн перцю, прянощів та дорогоцінних каменів.

Корсари

Прославлені

діяння

У водах Атлантичного океану межі між торгівлею, контрабандою, нападами корсарів і справжнім піратством часто були доволі розмитими. Іспанці намагалися захистити власну монополію в Атлантиці, але не завжди інтереси колоніальної експансії збігалися з інтересами Батьківщини, що пояснює потурання й спільництво, якими в іспанських колоніях користувалися ворожі до королів-католиків корсари. Плантатори вимагали знаряддя з Європи й рабів, і для їх отримання вони не цуралися жодних методів. У 60-х роках Річард Хоукінс (1562—1622) та Френсіс Дрейк заробляли на контрабанді невільників, незважаючи на протидію влади.

Див. також: Домінування на морі, с. 57;

Франція, с. 122;

Англія, с. 136

Вітторіо Х. Беоніо Брок’єрі

Через іспанську колонізацію Центральна й Південна Америка зазнала суттєвих політичних, економічних, культурних і навіть політичних змін. По суті, за політичною та воєнною колонізацією розгорнулися культурна і духовна. Тим часом між Старим і Новим Світом розпочався процес обміну тварин і рослин, що змінив економіку й навколишнє середовище. Економічна інтеграція країн, що омиваються водами Атлантичного океану, породила під час тривалого процесу експансії світове господарство, і це господарство поєдналося з економікою країн Азії за межами Тихого океану.

Організація конкісти

Енком’єнда

Попри те, що, здається, завдяки тріумфу Пісарро (1473?—1541) іспанці досягли піка завойовницької політики, вони продовжували розширювати підвладну територію в Центральній, Північній і Південній Америці.

Водночас створений завдяки завоюванням новий колоніальний світ визначився зі своєю соціальною, економічною і політичною структурою. На першому етапі фундаментальним інститутом, що регулював відносини між іспанцями й аборигенами, була енком’єнда, згідно з якою певну кількість корінних жителів «доручали» колонізатору. У теорії аборигени ставали для колонізатора робочою силою як свого роду сплати за їхню євангелізацію. На практиці ж ішлося про справжню експлуатацію місцевого населення, яку нещадно критикували ті, хто, як священник-домініканець Бартоломе де лас Касас, намагалися захистити права індіанців. Кастильська корона і сам Карл V (1500—1558) не надто переймалися юридичними й моральними проблемами, спричиненими завойовницькою діяльністю, так само як і долею підкореного населення; звідси навіть з’явилася стурбованість про те, що енкомендеро — поручителі — перетворювалися на спадкову аристократію, яка була здатна уникнути контролю корони. Хоч і на початку через величезну відстань та труднощі з комунікацією можливість центральної кастильської влади втручатися у світ колонізаторів була вкрай обмеженою.

Врешті-решт, завоювання здійснювалися не самою короною. Вона лише укладала угоди з приватними «підприємцями», котрі інвестували в цю справу власні кошти, а отже, і залишали собі більшість прибутку. Першим органом центрального контролю, заснованим у 1503 р., була Каса-де-Контратасьон (Casa de la Contrataсion de Sevilla), яку в 1521 р. було доповнено Королівською та верховною радою Індій (Consejo real y supremo de las Indias)за синодальною моделлю уряду, характерною для габсбурзької монархії. Ця рада стала справжнім центральним контрольним органом, який виконував за законом суверенні повноваження, подібні тим, що в областях іспанського королівства чи італійських держав.

Суперечки

стосовно прав індіанців

Згідно з прийнятими у 1542—1543 рр. Новими законами, король ставав також правителем індіанців, а його волю мала виконувати верхівка ієрархії аборигенів. Це юридично затверджене рішення відображає невпевненість самих іспанців стосовно законності колонізації. Різноманітні теологи і юристи, такі як лас Касас і Франсиско де Віторія (1483?—1546), вважали, що язичництво тубільців та необхідність повернути їх до християнства ще не дають іспанцям права їх поневолювати.

Органи

контролю

Згідно з природним правом, політичний устрій самих аборигенів був цілком