Читати книгу - "Пастка для бабія, Валентина Бродська"

Наступного дня генеральний знову не з’явився. Він не телефонував до офісу, не передавав розпоряджень. Після обіду до мене зайшла занепокоїна Інна Петрівна і поклала переді мною в’язку ключів.

— Софіє, треба, щоб ти з’їздила до Дениса додому. Щось моє серце не на місці! Я йому і вчора телефонувала, і сьогодні декілька разів і на робочий, і на приватний! — бідкалася вона.

Обмахуючись рукою, Інна Петрівна важко сіла в крісло.

— Він не бере слухавку! — зі сльозами в очах промовила фінансова директорка. — Сестра не може приїхати, бо вона на лікуванні в Трускавці, а мені терміново треба звіти в податкову здати. Компанію ще перевірка чекає. Знаєш хтось копає під нас. Ой, що ж робити?! —:заголосила Інна Петрівна, схлипуючи.

Я швидко подала їй стаканчик з водою і відчинила вікно, впускаючи свіже повітря після травневого дощу.

— Заспокойтеся, Інночко Петрівно! Позавчора виявилося, що Катя, дівчина Дениса Олеговича, вагітна. Можливо майбутні батьки готуються до весілля, заклопотані. От ви і дозвонитися не можете, — вмовляла я її.

— Що?!!! Яка ще Катя? Ота — прости Господи!? Як вагітна??? Ні, не може бути. Оля буде в шоці! — обурено вигукнула директорка.

— Яка Оля? — нічого не розуміючи, запитала я.

— Сестра моя рідна, мама Денисика! Племінник він мій! Ось так! — зніяковіло промовила жінка.

— Нічого собі, — прошепотіла я, присівши за стіл.

— Ми не афішуємо родинні зв’язки, так легше. Софіє, благаю, тобі треба з’їздити, я ж не просто так тебе вибрала!

На цім слові вона з кишені дістала папірець з адресою.

– Ось, тут недалеко, в сусідньому районі!

Що ж, робити мені все одно нічого. Ще й Аліночка обмовилася, що Тарновський мав якусь презентацію зробити на вівторок і тепер вона не знає чи готувати їй конференц-зал. Крім того, потрібно було ще запросити якихось поважних гостей.

Зітхнувши, я взяла ключі і папірець з адресою, кинула все це в сумочку. І попрямувала на вихід, запевнивши Інну Петрівну, що обов’язково їй зателефоную, як щось з’ясую.

Квартира генерального знаходилася в престижній новобудові в Печерському районі.

Я покружляла в надії знайти місце для паркування, але марно. Залишивши автівку в дворі сусіднього непрезентабельного будинку далі пішла пішки.

З парадного вискочила розхристана Катя. Дівчина злякано озирнулася навкруги,  і крадучись побігла між припаркованими автівками. Потім і зовсім зникла з мого поля зору. 

Якась тягуча тривога закралася в моє серце. Я поспішила мерщій за вказаною адресою. У просторому фоє охоронник не пропускав мене, поки я не пред’явила йому паспорт і не розписалася в журналі. 

Почувши номер квартири, він окинув мене поглядом з голови до ніг і презирливо хмикнув. Та мені було начхати на його думки. Піднімаючись ліфтом, я не відводила погляд від циферблату, де повільно змінювалися номери поверхів. Десятий! Нарешті! Вибігла і рванула до квартири. Натисла на дзвоник відеодомофону, але ніхто не відповів. Машинально смикнула за ручку. Було не замкнено. Невагаючись я зайшла.

— Є хто дома?! Денисе Олеговичу?! Агов! 

Чималий коридор плавно переходив у вітальню в стилі хай-тек. Поєднання білого і металево-сірих відтінків розширювали простір, який губився у міському пейзажі за  панорамним вікном. 

Я пройшла до кухні. Двері на балкон були прочинені. Легкий вітерець гойдав невагомі полотна білого тюлю без візерунків. Тут теж нікого не було. На столі стояла одинока склянка з недопитим спиртним напоєм. І майже пуста пляшка з-під “Віскі”. Тиша насторожувала, породжувала сиротинці, які розповзлися тілом.

Прочинила двері наступної кімнати. Це була простора спальня. Величезне, акуратно застелене ліжко, довга шафа-купе на всю стіну навпроти, пара крісел в кутку зі столиком — все було таке ж біло-сіро-металеве, але в той же час гармоніювало між собою.

Наче магнітом мене потягло всередину. В стіні біля вікна були ще одні двері. “Мабуть, ванна кімната”, — подумала я. Біля ручки помітила червоно-бурі мазки від пальців. Невже, кров? Штовхнула легенько полотно дверей.

Картина, що з’явилася перед моїми очима, заставила захолонути кров у венах. На підлозі лежав бездиханний Тарновський. Біля його голови розтеклася величезна калюжа крові, а поруч валялася закривавлена статуетка дельфіна.

— Господи! — викрикнула і підбігла до генерального. Намагалася нащупати пульс на шиї. Його або не було, або я просто не вміла шукати. 

Не роздумуючи більше ні секунди набрала номер швидкої. Запитання, які мені задавала операторка 103 бісили. Точніше бісила трата часу, яка могла вартувати Денису Олеговичу життя. Я хотіла, щоб лікарі приїхали негайно, бо мені по-людськи було страшно. Паніка підкатувала і брала за горло. 

Після швидкої зателефонувала до поліції. Крутоверть питань повторилася.

Треба було ще Інні Петрівні повідомити, але мене вже трусило до посухи в роті. Після шоку від побаченого я просто впала в ступор. 

Я не знаю скільки я простояла у ванні, підпираючи стінку, аж поки сюди буквально не залетіла бригада швидкої, а за ними прибула і поліція.

— Так! Дівчино, вийдіть, ви заважаєте! — звернувся до мене літній лікар.

Потім хтось, побачивши, що я не реагую, схопив мене за лікоть, вивів до спальні і посадив на ліжко.

В ніс вдарив їдкий запах нашатирного спирту.

— Як ви зараз? 

Я сфокусувала погляд на миловидній жіночці передпенсійного віку. Вона допитливо вдивлялася в моє обличчя.

— Я….нормально, — пробубніла невпевнено. — Він живий? Скажіть мені?

— Живий, поки що, — буденно промовила жінка. — Ми його забираємо до лікарні. Ви потерпілому хто?

— Я… співробітниця... Але я прошу повідомити його тітці про стан Дениса Олеговича і куди ви його госпіталізуєте, — проказала охрипшим голосом.

Швидко дістала з сумки записник з ручкою, тремтячою рукою написала мобільний номер Інни Петрівни і віддала жінці. Та в свою чергу діловито звернулася до лікаря.