Читати книгу - "Вар'яти: Вибрана проза"

— Яречку, найдорожчий, дай мені напитися своєї слини, дай…

І подих її раптово став солодким, і вона шепотіла мені:

— Але ж ти пахнеш…

А я шепотів:

— То ти пахнеш…

І отак ми робили одне з одного навзаєм букет руж і цілувалися, і пізнавали смак своєї слини і подихів, і що міцніше ми цілувалися, то більше пахнули наші подихи, і що чутливіше ми вслухалися в той гіркий смак, то живішим ставало враження, буцім пливемо в стогекалітровій бочці експортового пива, чи купаємося в цистерні пропахлій хмелем і солодом.

— Марисю, — кажу, — ти така гарна.

— Я знаю, — відказала твердо.

— І що ти ще знаєш, Євцю?

— Все, Юречку, — шепнула.

Затрималися ми на Жертвах, газовий ліхтар блював на хідник залізним купоросом. Куті з чорного заліза ґрати сецесійного балькону тягнулися вздовж кам’яниці, наче паперова оздоба труни.

Дружка простягла мені ключа.

— Постарайся відімкнути якнайтихіше, Франю. Татусько має легкий сон, розумієш?

— Знаю, Марисю, — відказав я, а руки мені тремтіли.

— Хвильку, Фредзю, — вирішила вона і забрала ключа, притисла коліном і двері відчинилися, і запах сходової клітки повіяв, наче полита пивом хоругва. Жовте світло газового ліхтаря вляглося на першій сходинці. Я наставив реклямове люстерко і кинув на зеленаву стіну нерухоме око зайчика.

— Ясно, — сказала розчулено, — затримай це люстерко собі на пам’ять від мене. Чи знаєш, що воно пасує тобі?

— Знаю.

— Нічого не знаєш, — шепнула. — В це люстерко дивилася моя мама востаннє перед смертю, знаєш?

— Знаю, — кивнув я.

І зачинила двері, але заки вона ув’язнила світляний відбиток люстерка на мурі, явився мені на тій стіні Шарль Бодлер: на ходу він намагався сягнути рукою ореольного відблиску, але спіткнувся, і ореол упав у тванюку.

А з коридору війнуло холодом: то шаленство прагнуло зірватися в небо.

БАРОН МЮНГАУЗЕН

На роботу Гантя вирушив уранці. У трамваї сів собі, вийняв з течки «Геральд трибюн» і вдавав, ніби пильно вичитує останні новини.

— Ех, тоті капіталісти, аж зі шкури пнуться! — раптом виголосив він. — Я би їм показав політику з позиції сили!

Але пасажири дивилися в інший бік. Тоді незворушний Гантя розгорнув «Франкфуртер альґемайне», якусь хвилю нібито зосереджено читав, а тоді заходився коментувати:

— Панове мої любі! Коли я таке читаю, то аж щось зі мною ся робе! Хто власне, виграв ту війну, а хто її програв? — За мить він вибухнув сміхом. — Ой, тримайте мене! Конрад Аденауер виступив на захист західної культури. У Колумбійському університеті! Людоньки, чуєте? В університеті! Шкода таки, що нас не дев’яносто мільйонів!

Тут він захихикав, а коли роззирнувся, шукаючи співчуття в очах пасажирів, спостеріг, що ті очі лише ковзають по ньому, а погляди їхні зустрічаються десь поза ним; усі поводилися так, наче його тут узагалі не було, мовби дивилися крізь нього. Проте Гантя не втратив гарного настрою, бо любив оте відчуття, коли люди заздрять комусь, хто знається на чомусь. Отже, він склав німецьку газету, любовно розгорнув останнє число «Юманіте» і знову помахав перед носами присутніх цим поважним виданням. Утім, і цього разу йому не сподобалося прочитане.

Гантя відклав газету й зажурено мовив:

— Де ж ся поділа пиха французів?! Де їхній гонор?! Люди добрі! Фон Мантойфель і Ґудеріан, той старий рубака, на конференції в Парижі, га? Мене вже шляк трафляє!

Поволі він склав усі три газети, оті газети, що їх знайшов серед старих паперів, газети, в яких розумів хіба що імена й назви, і висів з трамваю.

Тут-таки за рогом зайшов до молочарні, де щодня купував молоко для котів.

— Скільки ви тих котів маєте? — спитала молочарка.

— Скільки? Шкода, що вас не буде при тім, коли я за хвилинку відчиню свій склад. Бо як не вспію відскочити, то мене тая гурма котяча задопче. Але ви чули?

— Що?

— Страшна пожежа на пристані в Голешовицях цеї ночі. Корабель зі збіжжям горить, а розпечені зерна прискають на всі боки, пожежники вже навіть не гасять його, як і сусідні дільниці: Лібень і Бубни. Стихійне лихо!

— Лише того нам бракувало, — заломила руки молочарка. — Але скільки у вас тих котів?

— Дівочко… о пардон, ласкава пані… небагато. Тепер, як нам шестеро коцурів звар’ювало, бо їм ся в голові від нявчання покрутило, то зосталося лише дванадцять. То є повна катастрофа, як на кота нявкіт нападе. Лізе тоді псяюха хоч би й на стелю.

— Нявкіт?

— Еге. Самі, пані, добре знаєте, що за мука така — любов. Іонофорез природи… Улюблена гра звіряток у фіґлі-міґлі.

— А що воно таке?

— Ну, пані, вибачайте… звірятка теж люблять бавитися у татка і мамцю. А такий котяра — то справжнє динамо.

— Дванадцять котів! А мої діти носять вам макулатуру. Тільки того ще бракує, аби й ті коти звар’ювали. Покусали би всеньку вулицю!

— Аякже, покусали б!

Гантя понишпорив у течці й витяг італійську «Уніту».

— Власне, десь отутечки в газеті було… Так, тут… про повінь. А отут князь Монако оженився з американською кінодзюркою Ґрейс Келлі… пардон, кінозіркою… О, тутка про це пишуть! У Флоренції зграя котів дістала бзика. В Уфіці ті коти покусали п’ятнадцять німців, котрі саме відвідували картинну галерею. Навіть їхні бедекери пошарпали на дрібні трибці.

— Я цього так не залишу. Ще ниньки повідомлю про все в батьківському комітеті, — сказала молочарка, скинувши головою і сумно задивившись на вулицю…

***

Перед страховою конторою чекав касир.

— Пане Гантя, вчора послалисьмо вам бланки грошових переказів.

— Можливо. І що?

— Що? Думалисьмо, що вони вже недійсні. А тим часом ті недійсні лишилися в нас, — касир показав пальцем на страхову контору. — А дійсні потрапили в макулатуру.

— Нам то не зашкодить… папір як папір, — потішив його Гантя.

— Ви мене зле зрозуміли. Чи ще не пізно було б їх поміняти?

— Неможливо, все вже запаковано.

— А де ті пакунки?

— Я і сам хтів би це знати. Іще вчора забрали їх автом до папірні.

— До котрої?

— То залежить, в яке авто пакунки заладували. Можете поставити на них хрестика. Легше було б, добродію, знайти п’ятилисту конюшину або цвіт папороті.

— Я буду скаржитися.

— Це