Читати книгу - "Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна"

кпили інші жінки. Їхня куюна давала лише склянку солонуватого молока на день.

При цьому з’їдала бори більше, ніж Бекир, і була надміру норовливою. Ма

силкувалася згадати, на кого схожа ця істота — на козу чи вівцю, але їй це так і

не вдалося. Усе, що було до Спалахів, наче затягнув важкий туман. Іноді її

навідували спогади про давно покинуті місця, про зниклі смаки чи звуки, а

бувало, що вона не могла згадати простого поняття, як от зараз. Ма відгорнула

запинало. Бекир був дома. Хлопець докинув сушених кізяків у собу. Горів

яскравий вогонь, наповнюючи приміщення теплим чадним духом. На залізній

кришці пічки стояла жаровня з піском. Джезва давно перегрілася, спалена

кава висіла темними патьоками.

— Я зварив тобі кави. — Бекир підсунув матері кухоль.

Ма струсила з одягу порох, звільнилася від пояса, ковтнула гарячий напій.

Гіршої бридоти, ніж кава з полину, годі й уявити.

— Смачно, — майже не скривилася Ма. Що б не було вдень, він удома.

Жінка допила рідину, обережно витерла склянку й поставила на полицю. У

Дешті не мили посуд, лише витирали чи начищали піском. Вода коштувала

занадто дорого. Потім Ма перевірила сюнг. Губка збирала кілька літрів на добу.

Вона була стара. Вода, яку вона витягувала з повітря, смерділа гнилими

водоростями, але все одно смакувала краще, ніж кава з полину. Ма витерла

обличчя тим, що витиснула із сюнга й подумала, що вже майже не пам’ятає, що

таке душ, і як це — відчувати на шкірі краплі води. Кна змилася брудними

патьоками. А з ними наче пішли й турботи сьогоднішнього дня.

Останнім часом із Бекиром було особливо важко. Він унадився тікати й

ображено відсиджуватися, коли вона залишалася із Сашею Бідним. Ма нічого не

могла вдіяти зі своїм почуттям провини та злістю, що чатувала на неї весь час.

Бекир достатньо дорослий, щоб зрозуміти. Вона має його захищати. Він усе, що

в неї є. А Саша Бідний єдиний на сотні фарсахів був здатний допомогти їй у

цьому. Для засолених Бекир був незміненим. Цінним товаром. Якби не нагляд

акинджия, його б давно вкрали інші потвори. Вона взяла сумку й сіла коло ніг

сина. Бекир покірно дав їй відгорнути пов’язку. Рану прикривав компрес із

пережованого полину й товченого чортового пальця.

— Це Чорна Корова, — пояснив Бекир. — Я казав, що ти зробиш краще. А

вона сказала, що в неї цілюща слина. Як у її ящірки. Чи як у деяких жінок.

— Слина кожної жінки може зцілити й убити, — відчула укол ревнощів

Ма. Стулила краї рани й швидко закріпила скобами, щоб краще зрослося. Бекир

скривився, а Ма подумала, що дівчинка зробила все правильно.

— Так, щось таке вона й сказала.

— Так говорив і… — Ма перебинтувала рану й зрозуміла, що бовкнула

зайве.— Мій батько? — перебив Бекир і знову почав запалюватися. — Ти ніколи

про нього не розказуєш! У Ніязі теж немає батька, але він знає, яким той був.

Навіть має фото. — Під брудом на щоках хлопця розлилися багряні плями.

— Фото заборонені, ти ж знаєш.

«Чи не час витягти те єдине, що вона ховала від Бекира? Нехай матиме хоч

таке зображення батька?» Але вона відкинула цю думку. Фото потягне за собою

лише нові розпитування, а що вона могла сказати синові? Знову брехати, вигадувати подробиці, яких не пам’ятає?

Вугілля під жаровнею ще червоніло. Ма легенько дмухнула на нього, потім дістала із сумки в’ялене м’ясо куюна, яким розплатилися жінки Азіза-баби, поставила на стіл миску із січеним сарсазаном і витягла з печі чорну від золи

бору.

— Я тобі розказую про батька. Він був сильним і впертим. Після Спалахів, коли війна закінчилася, прагнув допомагати. Водив гуманітарні конвої. А потім

потрапив у бурю і зник у Дешті. А я осіла в Ак-Шеїх. Ти ж це теж знаєш?

— Знаю, — сказав Бекир, розламуючи гарячу бульбу. Йому було замало

інформації. — Ма, я дужче схожий на тебе чи на батька? Мабуть, на батька, бо

на тебе якось не дуже.

— Ти викапаний батько.

Ма згадала фото, сховане на дні дерев’яної скрині. Марко Дорош мав

гострі нервові риси, був блондином зі світлими очима. У Бекира ж, навпаки, були широкі вилиці та м’ясистий ніс. І вузькі темні кіммерицькі очі, яких не

було ні в неї, ні в Марка. Ма подумала про Талавіра. Так, у Бекира було більше

спільного з цим зайдою, ніж із ними. І все одно Бекир був її сином, тільки її.

— Він був Старшим Братом? Він же воював? Ти сама казала. Він би не

зміг водити гуманітарний конвой, якби не був на їхньому боці?

— Він працював в охороні на Матері Вітрів. По суті, ніколи не воював. —

Ма настільки звиклася з цією версією, що вже не сумнівалася в її істинності.

— А ти була лікаркою на Станції?

— Так. Після Спалахів Кіммерик потребував тих, хто міг надавати

допомогу. Я приїхала саме для цього.

«Напевно, саме для цього», — про себе уточнила Ма. Ця розмова

повторювалася раз у раз, і Ма чекала на наступне запитання.

— А ти знала, що Старші Брати використовують засолених для

експериментів?

— Я почула про це вже в Дешті. Старші Брати казали, що таким чином

намагаються допомогти місцевим знайти ліки від суєру. Вони завжди брехали.

— Але Чорну Корову вб’ють не Старші Брати, а всі ми!

У звичному вечірньому ритуалі з’явилася несподіванка. Ось насправді до

чого вів Бекир. Він подружився зі священною жертвою. Але він мусив прийняти

реальність.

— Бекире, ти пройшов обряд засівання кров’ю. За мірками Дешту