Читати книгу - "Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська"

Я сиджу на кухні з телефоном у руках, бездумно гортаючи стрічку соцмереж. Звичка, якої не можу позбутися - наче автоматична дія, що не потребує жодних зусиль. Екран телефону світиться, і кожна картинка миготить перед очима, не залишаючи сліду. Мій мозок уже давно перестав сприймати будь-що важливе. Я ніби перебуваю у своєму коконі, оглушена, замкнена у власних думках і болю.

І тут раптово я бачу її.  Катя. Її профіль знову сплив у мене в стрічці, хоча я навмисно намагалася уникнути цього. Прокляті алгоритми - все одно знаходять тебе, навіть якщо ти цього не хочеш. Наче сама доля насміхається. Я знаю, що не повинна була б відкривати її сторінку. Знаю, що це може стати ще одним ударом. Але щось у глибині мене тягне до цього. Як наркоман, що жадає ще однієї дози болю.

Я відкриваю її профіль. Усередині мене щось стискається. Це як стрибок у безодню. Я вже знаю, що за цим послідує. Перші пости звичайні. Кілька фотографій із друзями, якісь банальні думки. Усе це мені байдуже. Але потім я бачу її фото, те саме. Моє дихання зупиняється. Серце немов перестає битися на мить, перш ніж почати гулко битися в грудях. Катя. Вагітна. На фотографії вона стоїть, злегка погладжуючи кругленький живіт, її обличчя осяває м'яка посмішка, ніби вона знайшла своє місце у світі. Одягнена в ніжну білу сукню, вона має майже ангельський вигляд. А в підписі під фото - коротке, майже уїдливе: "Скоро нас стане більше. Щаслива до сліз. В очікуванні дива". 

Моя свідомість застигла. У цей момент усе навколо перестало існувати. Навколишній світ немов зник, залишивши мене наодинці з цим фактом. Катя вагітна. Катя, та сама, яка зруйнувала моє життя, тепер чекає дитину. І я розумію, що ця дитина, найімовірніше, від Ігоря. Біль пронизує мене, як удар ножа. Я дивлюся на її фото, як заворожена. Не можу відвести погляд, хоча кожна секунда перетворюється на муку. У моїй голові миготить тільки одна думка: він зробив це з нею. Я та Ігор завжди мріяли про дитину, особливо про хлопчика. Ми так хотіли сина. Після народження нашої останньої доньки я більше не могла завагітніти. Ми намагалися, ходили до лікарів, проходили обстеження. Але все було марно. І цей біль, біль втраченої надії, ніколи не залишав мене. Але я втішала себе думкою, що в нас є три чудові доньки, що ми впораємося з цим, що в нас усе одно буде щаслива сім'я. Але зараз... Зараз вона носить дитину Ігоря. Те саме життя, яке я хотіла для нас. Те майбутнє, яке мало бути моїм. І хоч би як я намагалася це заперечувати, у глибині душі я знаю, що це руйнує мене остаточно. Ця вагітність - не просто удар. Це кінець. Кінець усьому, що пов'язувало мене з Ігорем, кінець моєї мрії про те, що в нас колись буде інший шанс. Я згадую наші розмови про сина. Як ми мріяли, як будемо ростити його разом. Як Ігор говорив, що хоче навчити його риболовлі, грати з ним у футбол. А тепер... Тепер ця дитина буде не моєю. Тепер вона буде в Каті. І Ігор втілить усі ті мрії, які в нас були, але не з тією людиною. Сльози підступають до очей, але я стримуюся. Я більше не можу плакати. Це занадто. Усередині мене ніби включився механізм захисту - я більше не можу відчувати цей біль. Я просто стою, немов заморожена, перед екраном телефону, і дивлюся на фотографію жінки, яка забрала в мене все. Я прокручую її сторінку далі, не розуміючи, навіщо. Немов мазохіст, я шукаю ще більше болю. І ось я бачу ще один пост. Цього разу Катя пише щось більш особисте, більш провокаційне: "Ми з Ігорем завжди мріяли про хлопчика. Думаю, мрії збуваються". Ці слова розривають мене на шматки. Моя голова починає паморочитися.  Вона знає. Вона знала про наші плани, вона знала, як ми хотіли сина, і тепер це стало її реальністю. Вона насолоджується тим, що колись належало мені. Її життя тепер - це продовження того, про що я мріяла, але ніколи не змогла втілити.

Світ навколо починає плисти. Здається, що я втрачаю рівновагу, але мені нікуди падати. Я вже давно впала, коли втратила Ігоря. Але цей момент - як остаточний ляпас. Усе, що я колись мала, тепер належить іншій жінці. Минуло кілька днів з того моменту, як я дізналася про вагітність Каті. І весь цей час я живу, немов у тумані. Щоранку я прокидаюся, і перше, що спадає мені на думку - це її живіт, її дитина. Моє місце в житті Ігоря тепер остаточно зайнято. Я більше не мати його дітей. Тепер ця роль належить іншій жінці. Валя помітила, що зі мною щось не так. Вона почала питати, що відбувається. Її наполегливі запитання тільки посилюють мій біль. Я не можу відповісти їй. Не можу розповісти, що її батько знову став батьком. Не можу сказати, що її подруга тепер носить у собі життя, яке колись мало стати моїм.

- Мамо, що з тобою? Ти нічого не їси, майже не розмовляєш, - каже вона одного вечора, коли ми сидимо на кухні.

Я відчуваю, як її слова пронизують мене, як голки. Але я не можу відповісти. Я просто дивлюся в порожнечу, намагаючись приховати свої почуття. Як я можу їй пояснити це? Як я можу поділитися з нею цим жахом?

- Усе гаразд, Валю. Я просто втомилася, - тихо відповідаю я, але вона відчуває, що я брешу.

Вона відсторонюється, відчуваючи, що я не хочу відкриватися їй. Валя йде до себе в кімнату, і я чую, як зачиняються двері. Між нами постала стіна, яку я сама збудувала. Але я не можу зруйнувати її. Я не можу змусити себе говорити про це. Дедалі частіше я починаю злитися на Ігоря. Він, можливо, навіть не знає, що я дізналася про вагітність Каті. Можливо, для нього це не має жодного значення, адже він уже пішов. Але мене роздирає на частини думка про те, як легко він влаштував своє нове життя, немов наша сім'я ніколи не існувала. Немов я - просто тимчасовий епізод. Іноді мені хочеться взяти телефон і зателефонувати йому, прокричати в трубку, що я знаю все. Що я знаю про його дитину, знаю, що тепер він будуватиме життя з тією, хто зруйнував моє. Але я не можу цього зробити. Це занадто принизливо. Я більше не хочу, щоб він бачив мене слабкою. Я починаю все більше замикатися в собі. Гнів наростає, як хвиля, але я не можу виплеснути його. Я не хочу, щоб діти бачили це, не хочу, щоб вони страждали ще більше.