Читати книгу - "Шоколад"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Анук одразу виразила своє схвалення.
– Мені подобається твій будинок, – заявила вона. – Дуже! – І він зовсім не схожий на купу лай… лайн… Або як там ще говорить мама Жанно.
– На купу гною, – підказав Ру. Я швидко позирнула на нього. Він сміявся. – Ні, ми зовсім не такі погані, як думає дехто.
– А ми взагалі не вважаємо тебе поганим! – обурилася Анук.
Ру у відповідь лише знизав плечима.
Пізніше була музика – флейта, скрипка й кілька барабанів, за які слугували бляшані банки й металеві контейнери для сміття. Анук підігравала імпровізованому оркестру на своїй іграшковій трубі. Діти кружляли в скаженому танку так близько до води, що зрештою їх довелося відігнати від ріки на безпечну відстань. Годинник показував уже далеко за одинадцяту, коли ми з дочкою зібралися додому. Анук валилася з ніг від утоми, але йти завзято відмовлялася.
– Ти ж не назавжди йдеш, – мовив Ру. – Ми будемо раді бачити тебе тут у будь-який час.
Я подякувала йому й взяла Анук на руки.
– Будь ласка. – Він спрямував погляд на схили, що піднімалися за моєю спиною, і посмішка на його губах здригнулася, між бровами пролягла складка.
– Що там?
– Не знаю. Скоріш за все, нічого.
Маро – темний район. Єдине світле місце – біля кав’ярні «Республіка», де ллє на вузьку пішохідну стежку масне жовте світло самотній ліхтар. За кав’ярнею вулиця Сітуайєн-Лібр поступово переходить у широкий яскравий бульвар, обсаджений деревами. Ру, примружившись, як і раніше, дивиться вдалину.
– Здалося, начебто хтось іде з пагорба, тільки й усього. Мабуть, це просто гра світла. Зараз нікого не видно.
З Анук на руках я стала підніматися схилом. Услід нам линула ніжна мелодія, яку грав хтось на калліопі.[32] Мешканці плавучого містечка і далі веселилися. У відблисках багаття, що згасало, вимальовується силует Зезет. Вона танцює на пірсі. Біля її ніг мигтить тінь. Минаючи кав’ярню «Республіка», я помітила, що двері відчинені, хоча світла у вікнах не було. Ізсередини до мене донісся тихий стукіт дверей, що зачиняються, начебто за нами хтось спостерігав. Але, можливо, це просто вітер.
19
2 березня. Неділя
На початку березня дощі скінчилися. Небо непривітне, пронизливо синє в просвітах між хмарами, що швидко пливуть. Рвучкий вітер здіймався вночі, сильний, шаленів на рогах вулиць, бився у вікна будинків. Церковні дзвони, немов теж піддавшись цій раптовій зміні, наповнюють довкілля розпачливим дзенькотом. Їм іржавим вереском підспівує скрипучий голос флюгера, що обертається під безмежним небом. Анук, граючись у своїй кімнаті, наспівує пісеньку про вітер:
V’la l’bon vent, V’la l’joli vent,
V’la l’bon vent, ma vie m’appelle.
V’la l’bon vent, V’la l’joli vent,
V’la l’bon vent, ma mie m’attend.[33]
Березневий вітер – злий вітер, проказувала моя мати. І все-таки я рада йому. Він насичує повітря запахами живиці, озону й сіллю далекого моря. Гарний місяць – березень: лютий відступає через задні двері, на порозі передпокою чекає весна. Місяць, що обіцяє зміни.
Протягом п’яти хвилин я стою сама на площі, розкинувши руки в боки. Моє волосся перебирає вітер. Плаща я забула надягти, і моя червона спідниця надимається довкола моїх ніг. Я – паперовий змій, підхоплений вітром. Миттєво злітаю вгору – піднімаюся над церковною вежею, над собою. Розгублююся на долю секунди, побачивши червону фігурку внизу на площі, одночасно тут і там. Захекана, опускаюся в себе й помічаю Рейно, що дивиться на мене з високого вікна. Його очі темні від обурення, обличчя бліде – яскраве сонце лише трохи підсвічує його шкіру. Стиснуті в кулаки руки він тримає на підвіконні перед собою, кісточки пальців такі ж білі, як обличчя.
Вітер ударив мені в голову. Я весело махаю йому й повертаюся до крамниці. Знаю, він вирішить, що цим жестом я знову кидаю виклик, але такого ранку мені однаково. Вітер прогнав мої страхи. Я махаю Чорному чоловіку в його вежі, і вітер з радістю шарпає на мені спідниці. Мене охопила несамовитість, я чекаю на щось.
Зміни в природі відбилися й на мешканцях Ланскне. Вони начебто теж посмілішали. Я дивлюся, як вони йдуть до церкви. Діти біжать, розчепіривши руки, немов паперові змії, підхоплені вітром. Заливаються лютим гавкотом собаки, просто так. Навіть у дорослих обличчя червоні, очі сльозяться від холоду. Кароліна Клермон вдягла нове демісезонне пальто й новий капелюшок; син підтримує її під лікоть. Люк мимохідь глянув на мене, посміхнувся нишком, затуляючи обличчя долонею. Жозефіна, у коричневому береті, і Поль-Марі Мускат йдуть під ручку, як закохані, але в неї обличчя замкнене, погляд зухвалий. Її чоловік люто глянув на мене через вітрину й прискорив крок, кривлячи губи. Повз іде Ґійом, уже без Чарлі, але на зап’ясті однієї руки в нього, як і раніше, бовтається повідець з яскравого пластику. Без свого вихованця він здається загубленим і нещасним. Арнольд подивився у мій бік і кивнув. Нарсіс зупинився, перевіряючи, як поживає герань у діжці біля моїх дверей, – потер один листок між своїх товстих пальців, понюхав зелений сік. Він, хоч і суворий на вигляд, але солодке обожнює, і я знаю, що пізніше обов’язково зайде випити чашку кавового шоколаду із шоколадними трюфелями.
Мірою того, як городяни заповнюють церкву, наполегливе «Дон! Дон!» дзвонів поступово стихає. Рейно зустрічає своїх парафіян у відчинених дверях – уже в білій сутані, руки складені на грудях, вигляд стурбований. Здається, він знову подивився на мене, стрельнув очима в мій бік через площу й при цьому трохи напружився, але, можливо, мені просто примарилось.
Я пройшла за прилавок, налила собі чашку шоколаду й стала чекати закінчення служби.
Служба сьогодні затяглася. Думаю, з наближенням Великодня у Рейно зросли вимоги. Минуло більш як півтори години, перш ніж із церкви стали виходити перші люди. Похиливши голови, намагаючись здаватися непомітними, вони квапливо йшли площею. Нахабний вітер рвав на них шарфи й святкові куртки, безсоромно залазив під спідниці, роздмухуючи їх дзвоном. Арнольд, крокуючи повз шоколадню, винувато посміхнувся мені: сьогодні він утримається від трюфелів із шампанським. Нарсіс зайшов, як звичайно, але був ще менш говіркий – дістав газету з кишені свого твідового пальта й уткнувся в неї, потягуючи напій із чашки.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шоколад», після закриття браузера.